Розділ «Частина 2»

— Діставай, — сказав малому. — Тільки треба зарядити батарею. Вона за стільки часу розрядилася.

— Я поставлю! Я сам поставлю на зарядку, — затараторив хлопчак. — Я вмію…

І тут, із кухні почувши слова Теодора, до кімнати влетіла Єва.

— НІ! — здавалося, що від її погляду от-от загориться волосся на голівці Теодора. — Навіть не здумай! Я скільки разів говорила не наближатися до розеток!

Тео зіщулився, прибравши руки від коробки.

— Не кричи на нього, — заступився я.

— Що — не кричи? А ти куди дивишся?!

— Ти не дала мені рота розтулити. Я б сам поставив батарею на зарядку.

Єва видихнула й нахилилася до сина:

— Я забороняю тобі підходити до розеток і без дозволу чіпати будь-які електричні прилади. Затямив?

Тео кивнув. Дружина розвернулась і пішла на кухню.

Єва страшенно боялась електрики. Я дізнався про це через місяць після того, як ми почали зустрічатися. Того дня, першої суботи жовтня 2005-го, ми святкували в гуртожитку день народження мого одногрупника. У кімнаті іменинника зібралося з десяток студентів, і жоден не підозрював, що в одній із настільних ламп, які заливали кімнату жовтавим світлом, на дроті живлення протерлася ізоляція. На другій годині святкування хтось ненароком зачепив ту лампу, й оголені дроти закоротило. Лампа бахнула, з протертого місця сипонули іскри, а на поверсі вибило світло. Певна річ, спершу ми перелякалися (в такі хвилини всі лякаються), хтось навіть закричав, але за мить уже реготали як дурні. Усі, крім Єви. За півхвилини я усвідомив, що вона не сміється, а досі кричить. Двоє хлопців увімкнули ліхтарики на мобілках, і в кімнаті вистачало світла, щоби бачити один одного, проте Єва не заспокоювалась. Вона затискала долонею рота, очі сполохано металися, а крик поступово переходив у кумкання. Я був шокований і, зізнаюся, трохи розсерджений її реакцією. Запитав, що сталося, спробував заспокоїти, торкнувся до плеча, але вона відсахнулася, відкинула руку та продовжувала кавкати, не приймаючи долоні від рота. Хтось за моєю спиною підсміювався, все ще вважаючи, що нічого страшного не трапилося. Єва втихомирилася тільки тоді, коли я, притримуючи за талію, виштовхав її з гуртожитку на вулицю. У просіяному крізь пожовкле листя світлі ліхтарів шкіра її обличчя здавалася землистою та наче вкритою цвіллю. Дівчина надсадно дихала, цідячи повітря крізь побілілі від напруження губи. За хвилину дихання вирівнялося, та ще чверть години Єва не могла вгамувати тремтіння.

Засмучений тим, як обірвалася вечірка, я повів Єву до її гуртожитка. Дорогою вона розговорилася. Тремким, розкваслим голосом, якого я ніколи не чув раніше, пояснила, що насправді сталося. У Євиного батька, Лаврентія Романовича, був старший брат — Любомир Коник, Євин дядько. Любомир працював простим будівельником і навесні 1993-го разом із трьома напарниками виводив стіни двоповерхового цегляного будинку в селі Біла Криниця, що за п’ять кілометрів на схід від Рівного. Як на початок дев’яностих будівельна бригада Коника-старшого була на диво просунутою. Вони навіть користувалися пересувним риштуванням, тобто замість того, щоб складати й кріпити трубчасту конструкцію з перилами та помостами біля кожної стіни, монтували риштування лише раз, а потім просто пересували його. Для цього внизу під конструкцією було передбачено спеціальні коліщатка. Під час спорудження невисоких будинків це давало змогу зекономити час. У Білій Криниці чоловіки так і вчинили: зібрали шестиметрове риштування за двадцять кроків від будинку, а тоді, взявшись за металеві труби, посунули конструкцію через будівельний майданчик до будинка. Ніхто не помітив, що над майданчиком проходить лінія електропередач із напругою 6000 вольт. Металеві труби зачепилися за провислий дріт і з’єднали його із землею. Струм уразив усіх чотирьох, прокотився, викликаючи конвульсивні скорочення, м’язами рук, ніг і тулуба. Будівельники смикалися та звивались, утім, через зсудомлені м’язи не могли відірвати руки від металевих труб, тож ті повільно вигорали. Підсумок — чотири трупи з термічними опіками всіх поверхонь тіла (з повним вигоранням кінцівок) і численними електромітками[32].

Та це ще не все. Погодьтеся, виглядало б дивно, якби Єва влаштувала істерику через загибель дядька ще до того, як вона пішла до школи.

Любомир Коник мав двоє дітей — сина Захара, на два роки молодшого за Єву, й дочку Христину, на рік старшу. Влітку 1995-го, через два роки після смерті Любомира Романовича, Єва, Захар і Христина запускали повітряних зміїв у полі за хатиною на заході села Глинськ, де жила їхня бабуся, матір Любомира та Лаврентія. Єва й Христина втримували своїх зміїв на капронових нитках. Захар роздобув у коморі котушку тонкого мідного дроту та прив’язав змія до неї. Через південну частину Глинська, за кількасот метрів від річки Устя, прокладено залізничну гілку сполученням Здолбунів[33] — Львів. Того дня вітер дув із півночі, тож діти, йдучи слідом за зміями, помалу підбиралися до колій. Якоїсь миті Захару набридло вовтузитися з котушкою, він викинув її, а решту дроту намотав на долоню. Під самісінькою колією раптовий порив вітру закрутив Захарового змія й кинув на дріт контактної залізничної мережі. Точну напругу в залізничній мережі визначити важко, вона «плаває» залежно від того, скільки електровозів працює на лінії, та рідко становить менше як 25 000 вольт. Мідний дріт, до якого семирічний Захар причепив повітряного змія, швидко перегорів, але часу контакту стало, щоб хлопчак на мить зник у сліпучому спалахові. Коли полум’я вичахло, Захар упав на землю цілком обвугленим. Дівчат знайшли за півгодини. Єва забилась у каналізаційну трубу під залізничним насипом за півкілометра на захід від місця, де сталася трагедія, а Христина сиділа біля колії та, погладжуючи обгорілу до чорного, безволосу голівку, притискала молодшого брата до грудей. Чоловік, що побачив їх першими, стверджував, що в Захара в ту мить усе ще йшов із вух дим.

Відтоді Єва панічно боялася всього, що пов’язане з електрикою. Вона не могла дивитися — виходила до іншої кімнати, — як я міняю перегорілі лампочки, не дозволяла мені ремонтувати розетки, навіть якщо потрібно було просто підкрутити шуруп.

Після народження Тео примусила мене поставити заглушки на всі без винятку розетки у квартирі й десятки, якщо не сотні разів товкмачила малому, що йому заборонено без дозволу та нагляду чіпати електричні прилади. Якщо в інших, нормальних сім’ях діти боялися бабая, домовиків чи Бабу Ягу, наш Теодор лякався Струму, що причаївся у стінах за пластиковими квадратами бежевого кольору або в чорних дротах, які тягнулися на висоті семи метрів над тротуарами.

Тео дістав із коробки вертоліт, глянув на мене і, не торкаючись, тицьнув пальчиком у батарею. Я кивнув. Але перед тим, як устати з дивана, ще раз подивився на ноут. За розкритим і поки що порожнім вордівським файлом ховався браузер Mozilla Firefox із єдиною відкритою вкладкою. Поштовий сервер Gmail. Я згорнув текстовий редактор і перемкнувся на браузер.

From: [email protected]

To: [email protected]