Розділ «Частина 2»

Краєм ока зиркнув на сина. Присягаюся, в ту мить я б не здивувався почутому: «Тату, що за фігню ти париш?» Тео здавався неправдоподібно дорослим. Однак він мовчав, голосно присьорбуючи кока-колу.

Зненацька хлопчак пукнув. Потужно так, по-мужицькому.

— Ой! — і засміявся. В’язка гнітючість, яка насичувала повітря кілька секунд тому, розвіялася. На кілька наступних хвилин я викинув із голови спогади про вранішню зустріч.

— Ото вже шептуна пустив, — я прикрив долонею носа. — Як із гармати стрельнув. Он, подивись, людей налякав.

— Не налякав! — гиготів Тео. Та попри це, крутив головою навсібіч, видивляючись, чи хтось, бува, не побіг із переляку в кущі.

— У штанах дірку часом не пропалив?

Тео зайшовся ще голосніше.

— Ні-і-і!

— Ну, дивись мені. Бо потім сам мамі пояснюватимеш, чому труси смердять смаленим.

Малий розреготався так, що закашлявся, і я мусив притримувати стаканчик із кока-колою, щоб той не полетів на землю. Прокашлявшись і віддихавшись, Теодор запропонував:

— Тату, відкрий секрет.

— Запитуй.

Іноді ми грали з Тео в таку гру — обмінювалися секретами. Умови прості: кажи правду, хай яким незручним виявиться запитання, — це по-перше, а по-друге — нікому не розповідай секрет, почутий у відповідь. Хлопчик замислився, зважуючи, що б такого випитати. Зрештою наморщив лоба та серйозно проговорив:

— А мама пукає?

Я мусив двічі прикусити губу та кілька разів глибоко вдихнути, щоб не пирснути. Коли ми з Тео лишалися на самоті, я не стримував себе і, якщо припирало, не соромився пускати гази з озвученням. Це дуже веселило малого. Єва, дізнавшись, звично обізвала мене ідіотом і дорікнула, що я заохочую Теодора до поганих звичок. Може, й так, але, як на мене, дружина надавала завеликого значення банальному пердінню. Сама Єва поводилася як справжня леді та ніколи не пукала у присутності джентльменів. Відповідно, запитання здавалося Тео життєво важливим: чому він і тато пукають, іноді так, що вуха закладає, а мама не пукає? Вона що — особлива?

— Звісно, пукає! — схоже, я рявкнув надто голосно, бо літня пара, яка неподалік неквапом простувала до Лебединого озера, озирнулася. Чоловік і жінка зміряли мене та сина поглядами й усміхнулися. Цікаво, що вони подумали про тему нашої розмови? — Усі пукають! І мама, і бабуся Катя, і бабуся Жанна, і дідусь Лаврентій… хоча ні, дідусь Лаврентій не пукає, він пердить, але ти мене зрозумів, чемпіоне, суть та сама, — на моріжках, що розділяли прогулянкову алею, лежало кілька собак. Я тицьнув у них пальцем: — І собаки пукають. І котики теж.

— І собаки? — звівши брови, Тео припинив сміятися та втупився у псів. Він двічі переводив погляд із мене на собак і назад, так його вразило почуте. Світ перевертався на його очах.

— Усі, — підтвердив я. — Навіть панди. Усі, крім британської королеви. Британська королева має спеціально навчених людей, які пукають за неї.

Я більше не міг стримуватися, посмішка розтягувала м’язи щік і сама лізла на лице. Тео не помічав її, зачаровано витріщаючись на мене.

— Снігова королева? — уточнив він.