Розділ «Частина 2»

Він не зрозумів слово «британська», а тому дібрав до іменника «королева» єдиний підхожий прикметник із усіх, які знав.

— Ні! Снігова королева теж пукає. Як і твоя мама. Але я казав про іншу королеву — королеву Британії.

— А-а, — було видно, що малий не розуміє, проте соромиться розпитувати.

— Вона схожа на Снігову, але трохи інакша. Пам’ятаєш, де живе Снігова королева?

Після кількасекундних роздумів Тео відповів:

— У Лапландії.

Я не знав напевне, що крижана правителька з казки Ганса Крістіана Андерсена жила саме в Лапландії, але сперечатися не став.

— Так, правильно, в Лапландії. Це на півночі, — ми сиділи обличчям до заходу, і я махнув рукою праворуч. — Вона там царює, ну, тобто керує всім. А британська королева — в Британії. Це такий острів далеко на Заході.

— Де це?

— Отам, — я випростав руку, показуючи перед собою. — Далеко-далеко, де сідає сонце. За нашим містом спочатку йде багато землі, потім — море, протока така дуже широка, а за тією протокою — великий острів. Отам вона й проживає.

Тео кивнув і поліз у коробку по одного з останніх шматочків картоплі.

— Тепер твоя черга, чемпіоне: розкажи секрет.

У ту мить я не мав на меті випитувати щось конкретне, а тому дозволив Тео самому вибирати, чим ділитися. Малюк насупився й довго мовчав, гризучи край прозорої трубочки, що витикалась із пластикової накривки паперового стаканчика. Кока-коли майже не лишилося, на денці бовтався лід. Тео кілька разів глипав на мене, а тоді, не випускаючи трубочку з губів, тихо зронив:

— Це я написав листа.

Посмішка всохла. М’язи розслабилися не відразу, й секунду чи дві я тупо щирився, немов мумія, виставляючи напоказ зуби. Потім кутики губ обвалились. Я почув і з першого разу збагнув, про що говорить Тео, але свідомість, чи то пак раціональна її частина, сокирою відрубала всі думки, що витікали з того розуміння. Не думай! Тільки не думай про те, що це може означати!

Якомога більш байдужим тоном я запитав:

— Ти про що?

Із удаваною байдужістю не склалося. Малюк відчув переміну в настрої:

— На комп’ютері… Я не знав, що так буде… Тату, пробач…

Я відставив убік свій уже порожній паперовий стаканчик, зісковзнув із лави та присів обличчям до сина. Він не плакав — хоча в кутиках очей збиралися сльози — й уникав мого погляду. Я пригорнув його до себе, погладив по голівці.