Розділ «Частина 2»

— Що?

— Ти як? — позіхнув. — Не голодний?

— Ні.

— А що робиш?

— Граюся.

— Добре.

«Добре, що ти достатньо дорослий, щоб, залишившись без нагляду на чотири години, не спалити квартиру».

Я чекав, що малий піде, проте голова стриміла на місці.

— Коли ми підемо на батут?

Який, у дідька, батут? Пальці несамохіть потягнулися до спини. Все тіло пронизувало хворобливе відчуття ломоти. Мене млоїло від самої згадки про лист. Я вагався, не знаючи, як на нього реагувати. І ніби цього всього було замало, ввечері на мене чекало водійське крісло Nissan Almera та кілька годин катання нічним містом.

Я погамував слабкий стогін:

— Одягайся, — я тицьнув на шафу в кутку навпроти ліжка. — Вирушаємо, як тільки будеш готовий.

— Ура-а-а! — Теодор увірвався в кімнату та розчахнув важкі дверцята шафи. — А що вдягати?

Я задер голову й визирнув у вікно. Хмар поменшало, але навряд чи повітря встигло прогрітися.

— Бери джинси на підтяжках, футболку й светр. Светр можеш вибрати сам. Ти вже дорослий.

— З «Тачками»?

— Ага. Тільки якщо він чистий.

Тео занурився в недбало накидану купу одягу, шукаючи червоний светр із «Тачками», а я провів пальцем по екрану смартфона. Лоб наморщився: телефонувала Єва. Дивно. Вона телефонує вдень лише тоді, як щось трапляється. Для того щоб вона зателефонувала сьогодні, тобто після вранішнього інциденту, мусило статися щось справді серйозне, щонайменше землетрус якийсь. Я натиснув на «Виклик» і відкинувся на подушку.

— Алло! — відгукнулася дружина.

— Телефонувала?