Розділ «Кримнаш»

Через кілька днів вона сиділа у вагоні. Поїзд відвозив її до Києва. Жінка була не сама. Її мама приречено дивилась у мокре від дощу вікно, а донька гортала різнобарвні сторінки дитячої книжки. «Мене не били, — думала журналістка, — але вбили морально». Їй треба звикати до нового для себе статусу. «Біженка, — вперше сказала вона собі. — Чи не перша біженка». Їй здавалося, що біженці — це герої репортажів про війну. А за вікном усе ж була не війка, а дощова рання весна.

Журналістка не знала, що війна вже йде. Поїзд тікав від неминучості в невідомість. Але це була, невідомість не темна, а світла. «Все буде добре-добре-добре», — упевненим тамтамом відбивали колеса. І вона задрімала під цей ритм, і усмішка блукала її обличчям. А за вікном кружляв над степом птах, широко загрібаючи крилами повітря, в якому раптом стало багато кислого присмаку металу. Так тут буває перед грозою.