Розділ «Майдан TV»

— Та ось, приготували бутерброди з чаєм.

Камера панорамує пагорби всілякої поживи на столі. Мільйони людей в Україні та за її межами бачать на своїх широких екранах ці наїдки революції і чують мій голос:

— Дякую за пригощання, але чаєм нас уже напоїли.

Як це зворушливо, мирно й весело — мерзнути на Майдані.

«Змінюйте локацію», — чую в навушниках.

А далі раптовий телевізійний кидок до ялинки. О ні, не так! До «йолки», адже це слово в такому вигляді вимовив президент, якого скидали просто зараз, у моєму прямому ефірі, мирні люди з чаєм та бутербродами.

Короткі й веселі інтерв’ю довелося закінчити раптово, після слів режисера «Фінальні титри! Всі молодці!» Ми зробили це. «А ти крутий, друже», — почув я голос свого марнославства, що говорив інтонаціями головного редактора. Він маніпулював мною, я це добре розумів, але тієї миті мені це дуже подобалося. Ламаючи одні стереотипи, ти підкоряєшся іншим. Майдан став новою формою телебачення.

І це відкриття надихнуло багатьох телевізійних менеджерів, яким важливо було конвертувати рейтинг у гроші. А конвертувати буйну козацьку республіку Майдану в рейтинг уже виявилося справою нескладною. Бігаючи зі своїми рюкзачками-передавачами спринтерською ділянкою Хрещатика від Богдана Хмельницького до стели Незалежності, журналісти великих грошовитих каналів часто самі не розуміли, що ставали конверторами. Пересувними конвертаційними центрами. Правди в емоції, емоцій в інформацію, інформації в рейтинг, рейтингу в гроші. Хоча в моменти прямих включень про це не думав жоден із тих, хто серед вогнищ протесту намагався достукатися до решти країни, що болісно оживала від мерзлої напівдрімоти. «Завтра ми прокинемосв у зовсім іншій країні, післязавтра в третій, а ще через день у четвертій», — так напівжартома бурчав головний редактор, коли пародіював месиджі своїх ведучих, у яких завмирало в ефірі серце від відчуття реальної свободи слова.

Судячи з реплік із адміністрації президента, небагатослівний лідер країни не знав, чим дихає Майдан. Мороз і дим не долітали до урядового кварталу. А дарма. Можливо, якби двічі несудимий чоловік у дорогому костюмі відчинив вікно й послухав шум вулиці, то зрозумів би, що наступним із гранітного постаменту злетить саме він, хай і не фізично, не буквально. Він уже падав, по-дурному моргаючи виряченими очима, але, падаючи, дав команду своїм ланцюговим псам і запустив маховик війни, про яку ми, її народ, нічого не чули і в якій нічого не розуміли.

Але я побачив, як над величезною країною випущеним із пляшки джином в’ється вона, майбутня війна, хоча відразу й не збагнув, хто саме її випустив.

Вони не любили телебачення. Вважали його продажним та брехливим. Частково це так і було. Але щоразу, коли бачили камеру, сподівалися на те, що їм вдасться достукатися до вежі зі слонової кістки, на вершині якої сиділа єдино правильна, палко люблена непогрішна особа. Закіптюжений хлопець зі щитом прикрив мене, коли я виходив у прямий ефір. Пластикові кулі стукали по дерев’яній поверхні щита, світлошумові гранати відскакували, як тенісні м’ячики, і, падаючи, лунко вибухали. А морозне київське повітря жваво розтягувало відлуння цих вибухів вулицями та провулками стародавнього міста. Він у своїй вежі не міг цього не чути. Я бачив тисячі людей на схилі пагорба навпроти входу до стадіону. Горіли автобуси поперек вулиці Грушевського. Горіли квитки в кам’яній прибудові, де була каса стадіону.

І тут я помітив молодих людей — хлопців і дівчат: вони розбирали тротуарну плитку біля стадіону та на алеї парку, що вела кудись униз, до дніпровських берегів. Вони діяли чітко. Як годинниковий механізм. У рухах їхніх рук не було ні суєти, ні страху, ні емоцій. Вони виконували завдання. Це завдання було простим — зробити пролом у рядах блискучих чорних шоломів, що стояли перед натовпом. Ті, хто кидав каміння, підходили ланцюжком, прикриваючисв щитами, серед яких було чимало трофейних. Ліва рука на плечі товариша, який іде попереду, права тримає щит над головою. «Раз, два, раз, два!!!» — бадьоро покрикував командир цієї групи. Вони йшли вперед без страху, мов легіонери, які штурмують городище варварів, хоч одноманітністю почорнілого від кіптяви одягу та зброї не вирізнялись. А коли легіонери опинилися прямо перед лінією техніки, що горіла, з’явилися прапороносці з синьо-жовтими прапорами. І люди, які виколупували плитку, вишикувались у ланцюг. Це була справжня армія революції. Вона мала серйозний намір перемогти.

І тут я почув виляски пострілів. Стріляли з боку барикади, утвореної остовами згорілої техніки. Хтось зігнувся, ніби зламане навпіл дерево. Хтось упав на коліна, затуливши обличчя руками. Пальці рук майже чорні від кіптяви. І ось між чорними й зашкарублими, як коріння старого дуба, пальцями сочиться червона рідина. В’язка, як олійна фарба. Я не вірю до кінця, що то кров. Я не можу повірити, що то кров, бо це відбувається в Києві, у центрі столиці, саме там, де я нещодавно прогулювався з сім’єю і думав про найдивовижніше і найспокійніше місто у світі. А до чоловіка з кривавою маскою замість обличчя вже підбігають люди в помаранчевих жилетах і зелених касках часів Другої світової. І обличчя під касками теж із тих часів, такі ж закіптюжені та втомлені. І тільки за червоними хрестами на шоломах можна зрозуміти, що це медики.

У вусі працює підслушка:

— Не кажи, що внутрішні війська застосували пластикові кулі. Це неправда, МВС спростовує.

Я не знаю, що там спростовує МЕС, але я бачу на власні очі, як побиті й покалічені міліцейським пластиком люди падають на холодну, ще не виколупану революційною армією бруківку, додаючи до сіро-білих відтінків бунтівної зими артеріальні тони червоного. Миготять зелені каски, помаранчеві жилети, змішуються з димом. Закіптюжена, тверда, мов камінь, рука насипає мені в долоню пластмасові сірі кульки. Дріб, заряджений у спецпатрони для спецрушниць, з яких по натовпу палять спецпідрозділи. Гуркіт стоїть неймовірний. Я не хочу війни, але я бачу її привид і чую у вухах добрий, спокійний голос, що обіцяє простий спосіб, як її можна уникнути. До ефіру п’ять хвилин. На долоні сірий бісер пластикових куль.

— Не варто казати, що вони стріляють, адже травми несуттєві. А ти знаєш, скільки хлопців із міліції вони відправили в лікарню своїми каменюками? Ти бачиш, їм потрібна кров!

Я стиснув долоню в кулак і знову розкрив її. Звичайні сірі пластикові кульки. Голос у навушниках просить мене назвати білим не чорне, а всього лише сіре. І, якщо добре подумати, не те щоб «назвати», а радше «не назвати», що істотно змінює справу.

— Ага, і скажи про радикально налаштованих молодиків.

І тут я побачив, як у протестувальників полетіли чорні кулі з шипами, схожі на згорнутих у клубок їжаків. І ці кулі вибухали зі страшним гуркотом, засліплюючи очі спалахами світла. Один із демонстрантів, літній чоловік із неголеним обличчям у будівельній касці та брезентовій куртці з засуканими по лікоть рукавами, схопив чорну кулю. Він хотів її відкинути вбік, подалі, але не встиг — світлошумова граната вибухнула прямо в його руці. І я бачу, ніби в передранковому страхітливому сні, як обличчя людини зникає в плямі яскравого світла, але тільки на мить, а потім із брезентового рукава, ламаючись біля ліктя, випадає рука і падає на бруківку. Наяву! Білий до нудоти суглоб блищить із обривків шкіри, затим помалу, як у сповільненій зйомці, вкривається рожевою фарбою, і вона стає все червонішою й червонішою. Я не чув крику болю цього старого, так, я думаю, це був старий, за шістдесят точно. Я не чув навіть вибуху гранати. І я досі сподіваюся, що мені це привиділося, що я чогось не розгледів у натовпі, котрий штурмував чорні шеренги, але це не головне.