Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

— Рудинський я. Максим…

— Ой, божечки, живий! — шамкотіла бабуся.

Максим ішов далі, вулицею, вимощеною дрібним камінням, через вузеньку стежку над яром, мимо величезних у яру старих осокорів, мимо рідної кринички, яка ще більш вросла в землю, й перекосилась, з височенним старим журавлем. Ось і вона — рідна з дитинства вулиця Козацька! Людей на вулицях майже не було — якраз всі працювали на городах. Чи війна, чи революція — а хліб та картоплю на зиму запасти все'дно треба!

Вже видно міцну, велику хазяйську хату, яку побудував сам Конон тут, на Козацькій.

— Синочку! Радості мої приїхали!!

Мати! Старенька, якось дуже помітно схудла — Максим легко підхопив її на руки, потім обережно, як дорогоцінну ношу, поставив на землю.

Матері вже шістдесят… Скільки себе пам’ятав, мати була як втілення самої землі — праматері, природи, мудрості світу. Зналась на травах, знала яку материнку, чебрець, звіробій — коли заварити: «Коров’як, висока свічко, відкрий своє жовте личко. Будуть пити тебе люди — від хвороби, від застуди…». Мати вміла смачно готувати, гарно співала. Добре жила на світі. І от їй прийшло щастя — діждала з війни синочка…

Розділ 7

Рудинські. Роман

«На кутку» (себто в кварталі від вулиці до вулиці) дітей народжувалось не більше і не менше, ніж завжди: на вулицю Козацьку з тринадцяти хат, які відгороджували від міста з одного боку струмок Погибна з його глибоким яром, а з другого боку — смужка землі городів — завжди росло п'ять — шість хлопчаків і кілька дівчаток. У старій прадідівській хаті по черзі росли з різницею в три роки внуки Івана Гавриловича: Роман, його двоюрідні брати Ігор на прізвисько Йока і Олег — сини Олени Рудинської. По сусідству — правнучка Олекси Гавриїловича, внучка його дочки Шури — Оленка, навпроти — внук Християн Вовка за прізьвиськом Пістолет, через чотири хати — внук баби Польки (рідної сестри баби Шури) — Ігор-Лека.

Компанія з дитинства склалася досить весела. Сім'я Віктора Рудинського переїхала до старого конончуківського дому, коли Роману було чотири роки. З першого ж дня малеча влізла в шкоду. Коли батько Віктор з малим Романом прийшли, щоб навести порядок, вони залишили вузлик з обідом на підвіконні, й поки батько щось собі там копався, до двору прийшли цікаві семирічний Лека і мала Оленка. Взявши до себе в компанію Рома, вони з'їли з вузлика ковбасу, якою батько намірявся обідати, а щоб ніхто не здогадався, Лека навчив малих мовити, що ковбасу вкрали коти і собаки: «Щоб батько не сварився».

По дорозі додому Віктор інколи заходив у гості до тітки Польки, де збиралися чоловік Польки Васєн і їхня дочка Любка, друг Васєна — одноногий Льончик, що наводив на вулицю страх своєю інвалідною машиною, батько Леки і зять Польки Андрій, дорослі сини Польки і Васєна — Толя і Сашко, дочка Ніна. Після цілоденної роботи по хазяйству вони збирались по суботах в Польчиній хаті і добряче «гуляли». Льонці, як інваліду війни совєцька влада видала квадратну, схожу на зубило інвалідну машину — «жабку», він першого ж дня щіткою пофарбував її в зелений колір, врізав зеленого змія й ганяв на тій машині, як навіжений, — від чого по всьому кутку з гвалтом і скавулінням розліталися кури й собаки. Баба Полька якось навіть напоїла його керосином, та діда ніщо не брало.

Незадовго Льончик відломив від «інвалідки» дверцята, й до самої зими так і ганяв на ній, прив'язавши двері вірьовками до даху. Семирічний Лека, чотирирічні Роман і Оленка якось цілу годину зачудовано споглядали, як три здоровенні бабери — баба Полька, баба Наталя і баба Дуся, кректячи, випихали ту інвалідну «жабку» з яру. Дід Льонька сидів за кермом п'янючий, мов чіп, та ще й мав звичку здивовано балушити оченята, і облизувати довгим язиком куточок рота, як вовк з мультфільму. Коли мокрі баби внадцяте випихали інвалідку на стежку, Льонька вперто вмикав замість першої передачі задню і «жабка» з завиваннями знову їхала назад до яру. Бабиська щосили впирались своїми ножищами і сповзали травою донизу, матюкаючи діда на чім світ стоїть.

Тож не дивно, що Лека, як «старший товариш», у суботу брав з собою Романа і Оленку і, наслідуючи дорослих, наливав з собою пляшку з компотом, закуску і якусь стару домбру, і потім всі йшли в берег «на галявку» і там також «випивали», закусювали і співали під домбру пісеньку «Два веселих гуся». Десь так незадовго по тому Марія зловила їх на куриві: саме йшла біля малинника, щоб підмалювати у хаті якусь призьбу — коли побачила, що з малини густо валить стовп диму. Глянула ближче — й мало не зомліла: чотирирічний синочок у компанії таких же малюків і Леки сидів, набундючившись від пихи, в малині (вже дорослий!) і смалив добру цигарку! Потім, вже в дорослі роки, Ром згадував, як мати в той день ганяла його по всій вулиці дубчиком.

Вовчик-Пістолет дивився на все те несхвально.

— Жвездик, — бувало, казав він малому Роману, — ти не тим в жизні займаєшся. Лека тебе не тому вчить, — і на цьому слові давав Леці потиличника, бо був на три роки старший. — Ану, дай Лекі в зуби!

Лека, розмазуючи соплі, ставав у боксерську позу і кричав:

— Тільки попробуй, Ром, я тебе наб'ю!

Малому Роману було трохи жалко Леку з його балалайкою, та й, крім того, безкомпромісне батьківське виховання вже накладало вето на безоглядні дитячі розваги та бійки — бо битися недобре. Проте Вовчик не переставав виховувати у малого Романа «характер». Саме Вовчику першого вересня батьки доручили вести малого Рома вперше до школи. Цей день малий назавжди запам'ятав ще з однієї події.

По обіді, коли Ром вже перевдягнувся зі святкового одягу, батько — Віктор Рудинський — забрав його з собою на великій вантажівці, й вони їхали через пришерхлі, ще серпневі поля, аж поки на небосхилі не забовваніли високі кургани. Тоді батько взяв круто ліворуч і виїхав на вузеньку польову дорогу, якою вони дісталися першого кургану, поки вантажівка не вперлася широким носом у схили. Батько взяв Романа за руку і мовчки дерся аж на саму гору, де вони сіли біля великого каменя й довго дивились на поля, ліси і ріки, на весь той неповторний краєвид, що знайомий кожному в Україні: і велич, і небо, і сонце, й буяння фарб, і відчуття безкінечного простору до самого небокраю. А тоді батько показав на кургани, що височіли навколо, і сказав малому Роману слова, які той запам'ятав назавжди: