Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

— Я таких ще й не бачив… Схожа на європейську… На польську карабелю. Ось, дивись, руків’я з кістки, з навершшям у вигляді орлиної голови. А ось, на клинку, — клеймо майстра: вершник. А на піхвах — бірюза, небесно-блакитна, це камінь хоробрих… Ось тут мініатюрна ікона з зображенням Діви Марії. Значить — шабля турку дісталась як трофей. А тут — сура з Корана на арабській… Дуже схожа на шаблю Орла. Але наче й не карабеля — легша, похватніша. Навіть краща, ніж шашка!

Така оцінка тертого в боях кубанця означала найвищу похвалу. З тих пір здобута в бою гостра домаха стала для Максима божественною, живою істотою, сестрою-захисницею. Їй він довірив свою свободу, своє життя, й вона ніколи не підводила його перед лицем смерті!

Максим — лівша і, як багато хто з шульгів, добрий фехтувальник на шаблях. Ще й «перевчений» лівша — бо мати била по руках, коли тримав ложку лівою. Тож мав силу в обох. Як вчився рубатися — міг однаково бити з обох рук. Тактика шульги під час атаки: заходив на ворога зненацька, як вітер, під його ліву руку, й той мав приймати бій зліва. Незручно захищатись — через голову коня правицею. То завжди була перевага.

— У фехтуванні можна завдавати й уколи, але то рідкість, — учив його старшина з ескадрону-ескорту хана Гірея-Нахічеванського Остап Коломієць. — Укол можна нанести «витягнутою рукою». Й тільки дуже досвідчений рубака може підступно вколоти під час простого, «ближнього» бою.

— Ти б’єш, наче кулаком, — зупиняв Остап. — Техніки удару в фехтуванні й у боксі — різні. То в боксі добрий удар завдають усім тілом. На шаблях корпус тільки «доганяє» руку, а сам удар завдається кистю. Найважливіша якість доброго фехтувальника — то швидкість. Саме сильний удар і є свідченням грубим і небезпечно повільним — якщо то не «батман-удар», яким вибивають з рук зброю.

…Поки ти рубаєш його «до сідла» — він тебе шість разів покришить на капусту…

— Захищатись від шаблі важче, ніж атакувати. Саме тому новачки нападають частіше. Й дістають смертельний удар назустріч…

— Можна ховати вільну руку за спину, хоча до свічені фехтувальники так роблять рідко. Ніхто з старих рубак не триматиме вільну руку в бою нижче пояса, як і не буде здіймати високо вгору руку із шаблею.

— Фехтування — то є високе мистецтво!

Розділ 5

Рудинські. Звенигородка

«Ми живемо на шляху зі Сходу на Захід. Тому нам важко бути на західний манер меркантильними, але ми й не можемо жити спокійно і терпеливо. Зневажати будь-яке планування, а чи матеріальне благополуччя — так, як живуть на Сході.

І ще нас майже сто років криваво відучали вірити в Бога. Тому нам і найважче живеться в світі».

Учитель Орест Хоші

Сьогоднішній українець — це жорсткіший, ніж кому-небудь здається, а інколи й зовсім жорсткий, раціональний хазяїн. Доволі складна особистість, що дивним чином вміщує в собі ряд середньовічних комплексів і традицій поряд з набутками цивілізації. До того ж лихоліття постперестроєчних двадцяти літ розвередило в народі справжню махновську відчайдушність. Хоча немає в скирті захованої тачанки та кулемета, але бажаючих до цього добра знайшлося б чимало!

У старому просторому будинку сім'ї Рудинських диха життям підвал, у якому з дев'ятнадцятого по двадцять перше століття, шість поколінь цієї сім'ї, із року в рік звозили урожай — цілих сто двадцять років, з тією тільки різницею, що колись возили його з поля волами і присвічували в погребі лампадками, а сьогодні та ж міцна «куркульська» сім'я має електрику і двотонного «буса». Крім убрання дому і людей у домі, мабуть, мало що істотно змінилось, маю на увазі насамперед дух, що панує в стінах. Щовесни люди обробляють землю, садять картоплю, сіють зерно й траву для худоби, а восени збирають урожай і везуть до погребу — щоб годувати взимку худобу і птицю. А по закінченні нелегкого трудового дня сідають усією сім'єю вечеряти «на вулиці» — у дворі, за великим круглим дідівським столом при світлі яскравої лампи, й на вечерю така ж проста і смачна їжа, як і сто років тому: варена картопля з маслом і кропом, овочі зі свого городу, в суботу — карафка міцної домашньої горілки, нічим не гіршої від віскі, хіба що без приторного смаку припаленої карамелі, домашнє смажене куряче м'ясо, свинина, а двічі чи тричі на рік — золотисто-ніжна свіжина із свого ж таки домашнього кабанчика, вправно заколотого і обробленого старим дядьком Михаєм. Ну і, звісно, смачне українське «черкаське» сало: добре пропечене, смалене соломкою, яке мало хто вже вміє зробити по-справжньому — хіба той же дядько Михай та ще два-три старі колії на все місто.

Життя продовжується, хоча за сто останніх літ ця земля пережила дві страшні війни, революцію і не менш трагічні для народу «реформи» останніх десятиліть, що відновили в людях приспані почуття особливої подяки до землі-годувальниці.

Така сьогодні істинна хазяйська Україна. Такий — з усіма своїми суто українськими комплексами і недоліками — рід міцного Конона, в якому тримається той дух, «сіль землі» української.

Розділ 6

Козаки