Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

На початку липня прибули гінці від полуботківців, які звали не гаяти часу — йти на Київ. Змусити Центральну раду зректися. Поки що — зректися російського уряду Керенського. А там буде видно. Створити армію. Оголосити незалежність. Бо найкращий гарант суверенітету — то своє військо!

Вранці шостого липня Максим працював у полі — бо їсти ж батькам і сестрам все'дно цілий рік треба — коли почув нагальний кінський тупіт. Марко пригнав до нього змиленого коня, на бігу скочив, схопив добрячий жбан кисляку, що стояв собі у холодочку, й жадібно жлуктив, аж поки майже весь не випив.

— Ну от, все видув. А мені що? — сказав Рудь, перевертаючи жбана.

— Більшовики в Петрограді… Зробили переворот. Семен наказує всім зібратись у штабі. Там люди від Міхновського прибули…

— А хто такий Міхновський?

— Полуботківець.

— От роз’яснив! Добре, пішли до Семена…

Як виявилось, у Києві почалось повстання. Як розповів потім Юрко Тютюнник, полк імені Павла Полуботка на один день захопив Київ. Полк виступив проти слабкодухості влади. Тисячі бійців, багато з яких погано вдягнені, а деякі й неозброєні — але йшли по центральній вулиці гордо, з гідністю: козаки! Йшли коло будинку влади й гриміли:

— Слава Центральній раді!..

Вони хотіли віддати свої життя за Вкраїну.

Їхні життя були уряду непотрібні. Уряд боявся воювати. Ніхто не вийшов привітати героїв…

Ті, хто їх бачив — були вражені: вперше йшло справжнє військо під бойовими жовто-блакитними прапорами. З глибин народу вийшов збройний протест, віками терпіння, принижень — проти імперського правління, проти збитошного кремлівського: «хахли», «малороси». Не хахли — українці!

Центральна рада Винниченка цього не хотіла й боялась…

Проте й у самому уряді не всі підтримували ідеї Другого Універсалу. З Києва Звенигородському кошу прийшов наказ роззброїти частини військ західного, ще вчора — царського фронту, в яких на станціях вели агітацію комісари.

— У Христинівці й Знам'янці скупчились російські ешелони з солдатами. З кожним днем залишки царської армії обільшовичуються. Вам наказано вислати загоїш й роззброїти всіх на станціях. А потім — виступати на Київ!

Семен почав готуватися до походу.

— Треба, щоб у Раді побачили нашу силу! — казав кошовий, ретельно відбираючи кращих людей, коней, зброю. За кілька днів полки були готові. Зброя, боєприпаси, провіант, фураж. Десять вагонних ешелонів, п’ять тисяч вірних козаків рушили залізницею на столицю. Ще кілька великих загонів кошовий відправив на вузлові станції. Під Цвітковим захопили гармати. Максим завжди був поруч з Семеном, дивуючись його енергії й витривалості.

— Міхновський тривожиться, щоб весь цей червоний збрід з Христинівки та інших станцій раптом не двинув на Київ. Хтось із комісарів хвастався хлопцям, що «протів хахлов гатовіца ешелонная вайна!». То вони у німців навчились — теперечки за добу можна перекинути сто тисяч солдатів з одного кінця країни до іншого. Тепер війна йде за залізниці: в чиїх руках станції — у того й сила!

Полк завантажився в ешелони в Тальному, завели в вагони коней. Вже за Уманем назустріч поїзду пригнались змилені представники від Винниченка — начебто з питанням про потреби, а насправді — вияснити, нащо козаки йдуть до столиці.

— Бояться, ой бояться! — журився Семен. — Не буде з того добра! Вони інтелігенти зачухані. Я теж вчитель, та розумію, що ні одну республіку в світі не створили беззбройно.