Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

— Бачиш, синку, отут лежать наші хлопці…

Бо то височіли впереміш скіфські й козацькі могили, і всього їх числом було дев'ять. Батько не сказав тоді, що двадцять три роки тому, коли йому, Віктору Рудинському, тільки-но виповнилося дев'ять років, йому показав ці кургани дядько Владик майже з тими самими словами. Дядьку Владику й Івану Рудинському, може, їх показав дід Гаврило, і так воно йшло до самого Конона, а тоді й далі і далі, в глибину віків — і ті ж самі слова Ром через тридцять років скаже на цьому самому місці своєму синові. Як і древню пісню, яку співав колись малому Віктору дід Іван після чарки і яку, в свою чергу, співав йому, Івану Рудинському, прадід замість колискової:

Тож рушаймо, браття,

Поки ще є сила,

Поки до схід' сонця,

Поки до походу

Сурма не сурмила…

До схід сонця — тобто, затемно, до світанку. Але ж і — туди, де сходить сонце, до світла, до первозданості, чистого начала. До того світлого майбуття своєї землі, своїх дітей, заради якого віддавали свої життя могутні предки: великий Святослав, Наливайко, Хмель, Богун, Сірко…

Тож день першого вересня видався багатим на враження. Вранці, по дорозі в школу біля старезної стіни міського маслозаводу Вовчик показав Романові симпатичну струнку дівчинку — семикласницю, що вела за ручку такого ж малого, як Ром, чорнявого хлопчака, і сказав:

— Бач отого Чорного? Ану іди дай йому копняка!

Роман ще не знав, що Чорня, якого потім так і прозвуть у школі, стане одним із його кращих друзів, із тих, що насправді близькі духовно. Проте легка нотка такту, мабуть, уже тоді була присутня в характері, бо він підбіг і замість буцнути ногою, шарахнув малого по голові портфелем, та ще й не так щоб сильно. Чорня розхлюпався, старша сестра підняла гвалт, а Вовка-Пістолет від задоволення аж трошки підріс — бо він таки підбивав клинця до тієї гарненької смаглявої сестри Чорні Світланки.

Розділ 8

До першої крові

Липень 1917 р.

Вже з перших днів дома Максима захопила козацька вольниця. Разом із Семеном він гасав по навколишніх селах, виступав на мітингах, скликав сотні, складав списки. Десятого червня на засіданні Центральної ради в Києві був проголошений Перший Універсал. Вість про нього в Звенигородку привезли наступного ж дня — двісті верст до Києва то не відстань!

— Ми незалежні! Світ мусить рахуватись з фактом нашого існування! Тепер і в нас є своя держава! — кричав з радості Семен на міській площі.

Вже за тиждень селяни повіту самі збирали «земельний податок» по десять копійок з десятини — і везли в Київ, до урядової скарбниці. Щоб підтримати свою країну!

Та вже в кінці червня стало ясно, що в столиці щось іде не так. За вірними словами Універсалу не було вірних дій! Кажуть, прем’єр Винниченко дуже не любив військових. І таки сам їх боявся, бо хтів отримати дозвіл на автономію з Петербургу.

Другого липня уряд прийняв Другий Універсал, — у якому фактично відмовлявся від незалежності й просив згоди Росії на федерацію.

— Вони не розуміють! Вони не хоробрі! Більшовики в кожному місті вже збирають збройні загони. Армії комісарів створюються на півночі і на сході! Ще кілька місяців без війська — і буде пізно! — читав центральні газети й жахався Семен.