Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

Червень 1916 р.

…Імперія розпадалась. У червні 1916 року козацькі дивізії почали останню успішну операцію в Анатолії — у чорних ущелинах, укритих сліпучим снігом. Червоні агітатори в козачих частинах з'являлись усе частіше, інколи їх арештовували за дезертирство. Та більшовицька пропаганда ще не мала сили серед кубанців і донців. Тому південний фронт у Туреччині тримався найдовше. Козаки з покоління в покоління були воями, вони мали уяву про честь і відвагу, про вірність Вітчизні.

Саме в червні Максим був поранений вдруге — під час наступу турецької армії Вехіб-паші.

Сім козачих полків з трьома батареями, колоною по три вершники довгою вереницею йшли гірськими ущелинами. Навколо — суцільні хребти гір, безкінечні перевали. В серпні в цих горах вже лежить сніг і морози сягають двадцяти градусів. Опівдні на Івана Купала особлива козача сотня Максима перейшла ще один перевал і побачила перед собою глибоку вузьку ущелину. Ущелиною відходила турецька піхота. Видно їх було дуже добре. Це було так неждано і так принадно для кавалерійської атаки. Але козацькі полки розтягнулися в горах на кілька верст. Тому сотники зупинились на перевалі й мовчки стежили за тим, як відступають турки.

За годину кіннота підтягнулась і почала спускатися з перевалу. В авангард пішла сотня Суботи, вперед якого вислали офіцерські роз’їзди. Головний роз’їзд хорунжого Присліпи біля гірського хребта знагла потрапив у засідку. Присліпа був вбитий пострілом в голову, з ним загинули ще троє козаків. На невисокому гірському гребні сховались курди, їх підтримали один чи два батальйони турків. Полк розвернувся в лаву й атакував противника.

Куля потрапила Максиму в праве плече. Почув сильний удар і звук, неначе чвакнуло щось мокре. Згарячу він ще рубав турка лівою, та потім земля гойднулася перед очима й він припав до шиї коня. Рудь вже не бачив, як козацька лава обхопила ворога з флангів, короткий бій — і турків не стало.

Біля гори козаки забрали тіла вбитих. Їх прив’язали поперек на сідла власних коней, животами донизу, їхні руки й ноги безвольно гойдались. Курдські магазинні рушниці великого калібру залишали на тілах жахливі рани. Максиму ще пощастило, що в нього стріляв турок — хоча куля все’дно зачепила кістку.

Присліпу й козаків, вбитих з засідки і в бою з піхотою, поховали, панотець прочитав молитву про убієнних.

Максим лежав на бурці поруч ще з десятком поранених козаків. Йому було погано. Вночі пішов дощ. А вранці приморозило так, що козацькі бурки затужавіли, неначе зроблені з жерсті. Щоб козаки не захворіли на простуду, сотники роздали коньяк і ром, які були в полковому запасі. Потім поранених прив’язали на брезентових ношах до коней і відправили назад, до інтендантської роти. А потім, після довгої дороги, — в госпіталь до Тифліса.

У військах тилу вже множились комітети й об’єднання. Над імперією червоними загравами вставав привид революції.

Рана була погана й загоювалась дуже довго. За п’ять місяців зрікся цар Микола, й з військ потягнулись додому ешелони дезертирів. В армії панував хаос, подекуди вже стріляли в офіцерів. У госпіталь до Максима заїхав Степан Субота, якого з переформованим кінним полком переправляли в Карпати. Степан заскочив лише на пів години, привіз Максиму його речі та шаблю — домаху зберегли козаки.

На цьому турецька кампанія для Максима Рудинського закінчилась. Він з нетерпінням чекав повного одужання, щоб якнайскоріше повернутись у рідну Звенигородку.

Травень 1917 р.

Дорога додому була важка і довга. Почалася розруха. Потяги ходили не за розкладом. Станції переповнили дезертири, що повертались з фронтів через Україну. На кожній пересадці доводилось сидіти без їжі й без сну по два-три дні, — й то добре, що хоча б весна, а не січень.

Найперше, що впало у вічі Максиму в станційних містечках, — це величезна кількість розхристаних, брудних, нерідко п’яних солдатів. Солдати й студенти, цивільні, офіцери й навіть генерали — всі носили червоні банти. Романтика революції всім затьмарила розум. Фаетони ізвозчиків й багаті поміщицькі карети — оздоблені червоним. Кілька разів Максим бачив, як загони засмальцьованих і злих робітників з гвинтівками в руках поспішали кудись за місто.

Солдати з червоними бантами грабували перехожих — «буржуїв», на станціях шастали мародери. У Максима двічі норовили відібрати шаблю, хоча він і носив її в промасленій овечій шкурі — щоб не так кидалася у вічі. Першого разу допоміг Георгіївський хрест на грудях — солдати ще поважали звитягу. А наступного — наган, схований у кишені. Довелося скочити на ходу не у свій потяг.

Та все-таки в травні Максим, схудлий і затятий, зійшов з вагона в Бобринській. Далі потяги не ходили. Йшов сонячною, переповненою людьми платформою, знайомий теплий вітрець лоскотав шию. Ось вона — рідна земля! Черкащина! В суворих турецьких горах Максим частенько уявляв собі такий сонячний день, весну і — повернення додому! Хоча… Здається, тут, на станції, він не потрібен нікому.

Раптом біля виходу зі станції Рудь побачив озброєних людей — з шаблями, в шапках з червоними шликами. Та це ж… Запорожці! Козаки!

— Марко!

— Максим! Рудь!