Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Повстанці

Кохання, що сильніше смерті

Розділ 1

Черкаська битва. Кров і русалка

15 травня 1919 р.

— Сотня, сідай! Праворуч по три — за мною! Руш! — неголосно й хрипко скомандував Максим Рудинський.

Попереду в темряві де-не-де блимали вогники — зовсім близько Черкаси! Полк кубанців Уварова наступав на повітове місто від Білозір’я. Звідси їх ніхто не чекав. Станцію Бобринську уварівці взяли в середу.

Сонце ще не вставало, а в голові Максим чув голос Ізмайлова — полковника, який у Горі в п’ятнадцятому читав їм курси в військовій школі, їм, хорунжим, прославленим у турецькій кампанії: «Сутінки є не одні. Їх є кількоро. Астрономічні, навігаційні й — цивільні. Французька армія програла битву з індіанцями, тому що генерали переплутали різновид сутінків».

Зараз були сутінки навігаційні. Місяць — то і є козацьке сонце… Сотня тихо йшла по обочині, безгучно ступаючи на м’якій після дощу травневій землі, — тільки інколи тихо заірже кінь чи стукне хтось піхвами шаблі. Раптом попереду бахнув постріл, потім ще один.

— Сотня, вчвал — за мною!!! — крикнув Максим і рвонув Змія вперед по дорозі.

Бризнуло каміння з-під копит ста тридцяти коней, а там і полк у чотири тисячі підків задвиготів страшним галопом з вигуком «Слава!». Попереду вже не було дозорів, і Максим влетів на чолі сотні на сонні вулиці міста.

Колона кінноти скажено увірвалась в Черкаси. Поодинокі вартові червоних відстрілювались і тікали в провулки. На вулицях зрідка чорніли розвалені барикади, біля яких навіть не виставили кулемети.

Ближче до залізничного вокзалу з флангу вдарив шквальний вогонь. Хвиля кавалерії на скаженому алюрі вигнулась і пішла вправо, проскочила центр міста й вискочила до Дніпра. Черкаси перерізані навпіл! Із залізниці бив по червоних уваровський панцирний потяг.

На околиці міста черкаські гайдамаки потрапили під обстріл більшовицького бронепотягу. Той примчав на всіх парах й скажено плювався вогнем з гармат і кулеметів «максим». Одночасно з Дніпра гатили по повстанській піхоті більшовицькі бронеплави, що стріляли шрапнеллю.

Правий фланг заліг. Максим не був впевнений у пластунах, що набиралися з селян. Однак ті виявили неабияку волю і впертість. Вони падали під вогнем, стріляли в більшовиків, але вже більше не відступали, стояли насмерть. Опір червоних був зламаний. Багато хто з білозірських селян не мав гвинтівок, озброїлись косами, поставленими на кісся всторч. Тож під тинами то тут, то там, як качани — валялись більшовицькі голови. Помста за «продразвьорстку» й забраний хліб від селян була швидка й жорстока — накипіло. Ніколи не забирайте в селян хліб і землю!

У Черкасах виникла страшна паніка. Хтось із комісарів спробував організувати відступ полку до мосту, та сотня кубанців загнала комуністів у болото і вирубала дощенту. З вікон совєцьких казарм і «врємєнних» установ викинули білі прапори. З вокзалу через міст поспішно відступали «красні» бронепотяги, на які встигли лише комендант, «чрєзвичайка» і кілька більшовицьких комісарів. З порту зграйкою відпливав десяток червоних катерів.

Сотня Максима першою пройшла до річки й звернула до лісу напереріз червоним. Лівий фланг обороняв комуністичний батальйон — добровольці і єврейська самооборона. Рудинці отримали наказ: на цьому фланзі полонених не брати! До лісу ніхто добігти не встиг…

У місті вже стояв переможний клекіт. На вулицях скрізь валялись трупи совєцьких партійних і ополченців. Червоніли пожарища: горіли хати комісарів й більшовицькі заклади. Міщани заживо спалили кілька десятків «красних» міліціонерів, що зачинились у відділку. На ринку і біля складів селяни розбирали махорку, сіль, цукор і хліб, ще донедавна «експроприйований» податківцями-більшовиками.

… Комісарів та міліцію виловлювали до вечора. Приваблені блискучою навальною атакою козаків, їх виправкою і екзотичним строєм уваровців, до сотень потягнулися місцеві студенти, міські патріоти.