Розділ «Чорна акула в червоній воді»

Він не рушив з місця, і вона сама підійшла і поклала йому руки на плечі.

— Ні.

— Даєш слово?

— Даю.

— Ну тоді скажи: на яку літеру в неї ім’я? — Її очі зовсім відтанули і стали хитрими.

— На «М».

— Я тобі вірю, Кощію. Навіть хотіла, щоб ти виправив «А» на «М», але коли в неї теж «М», то хай краще буде «А». Ти мене любиш? Ти хіба не бачиш, що я вже доросла?

— Ні, — він посміхнувся. Мабуть, ця остання фраза нагадала йому щось.

— Ну тоді скажи, чого це ти так турбуєшся про мене?

— Я тобі розповім. Потім.

— Коли, завтра?

— Так, завтра, — він підійшов до вікна і запалив цигарку. На Ялту опускалась ніч. Десь у мороці чувся плескіт невидимого моря.

Розділ 4

Милки вдома не було. Кощій, не вмикаючи світла, підважив дошку, дістав зошита і згорток з доларами. Він був обплутаний павутиною. Газета пожовкла і висохла. Кощій засунув згорток у поліетиленовий пакет і вийшов на вулицю.

Біля дверей під’їзду щось примусило його озирнутися — мабуть, ефект великої суми грошей. Тут Кощій і побачив його. І не зразу впізнав. Мабуть, тому, що він тепер був не в формі, а в сірому плащі і в такому ж сірому, насунутому на лоба капелюсі. Але погляд залишився таким же — холодним, свердлячим поглядом з-під кошлатих брів. Це був третій. Він майже не змінився.

Кощій згадав Милчині слова: «Можеш вважати себе покійником». Тільки тепер він зрозумів, що третій давно знайшов його. І що він, Кощій, живий лише тому, що третьому потрібно було знайти гроші. І тепер він, Кощій, сам їх йому знайшов! Вони контролювали кожен його крок. І напевне бачили, можливо, з вікон сусіднього будинку, коли він відкрив у Милчиній квартирі тайник. Прокляття!

Сірий привид засунув руку до кишені. Кощій позадкував від цього нерухомого, загорнутого в сірий плащ силуета. Повернувши в перший завулок, він побіг. Поворот, ще поворот. Озирнувся. Ніхто не переслідував його.

«Значить, я помилився, — подумав Кощій. — Звісно, помилився. Скільки років минуло».

Провулок був темним і безлюдним. Він обійшов припарковану на узбіччі порожню «Волгу». Відчуття, що він не один, не покидало Кощія. Йому здавалося, що за ним рухаються якісь тіні. Що він навіть чує чийсь шепіт. Він зупинився. Тіні зникли.

«Я стаю параноїком», — подумав Кощій і рішуче, не озираючись, пішов у бік яскраво освітленої набережної. Але силует, що зненацька з’явився попереду, все ж примусив його насторожитися і зробити кілька кроків убік. Може, тому він встиг зреагувати, коли на нього з темряви вискочив автомобіль. Це була та «Волга», повз яку він щойно пройшов. Увімкнувши дальнє світло, автомобіль виїхав на тротуар і, викрешуючи іскри об стіну будинку, помчав на Кощія.