Розділ «Частина Третя»

— Бійся єзуїтського підступу, полковнику!

Отець Іов досвідчений і мудрий, до його слів треба прислухатись. Багато днів стоять вони у його пам'яті.

Згадався недавній лівонський похід, він безповоротно поглинув не лише обдерте та голодне козацьке військо, а і їхнього ватажка, знаменитого Кішку, упав той від кулі в потилицю за те, що нерозважно послухав ляхів і повів козацтво на вірну погибель.

Чи не було кулею в потилицю і його перерване гетьманство?!

Повернення

Отрош провів у Чубівці частину осені та всю зиму, і лише навесні з'явився на Подолі. Левко так і не дізнався, чому він так довго відсиджувався на Бованах після того, як вони вихопили з маєтку Ілляша і несамовито погнали з прахом товариша на узгір'я Канева, в Отроша відкрилася рана — про сідло йому треба було забувати.

Пересидівши час, приїхав козак на Поділ, запрігши Лиску в Карпів візок. У селі Отрош почував себе вільно — жив незалежно у хижці діда Юхна, мав безліч господарських клопотів, за якими спливав час, а тут одразу відчув себе зайвим. Коли числився надвірним козаком, мешкав при воєводстві — іншого пристанку у Києві він не мав.

Доля сама приготувала Покрові кімнату з вікном до саду, жінка її любила, Отрош про те знав і це його травмувало. Та змінити нічого не міг.

Двір, як і належить, жив онуками. Старшого Левко уже на коня садовив. Хлоп'я учепиться за гриву, як кошеня у моток ниток, і тримається так до кінця подвір'я.

У Долі серце мало не вискакувало з грудей.

Лешка теж почувала себе щасливою.

— Бог покарав нас — не маємо діток. Та він і милосердний — послав таких онуків!..

І співала свою нестаріючу, волинську:

Калина-малина, кругом обламана,

Люди мені говорять, що я мальована!..

Поглядаючи на них, Отрош не засиджувався вдома — зрання кидав на візок торбу з харчем і першим одчиняв ворота. Сіно возив уже вивітрене, підсушене, долежувало воно на осонні[236] за грушею, а потім збиралося у стіг з козирком, який сам Отрош і змайстрував. Під сіном Доля знаходила хлопців, особливо старшого Гната. Він і день вважав невдалим, якщо не вдавалось побувати за містом, на Оболоні, де у кожному виярку чекали на нього зустрічі зі світом пригод і тривог.

— То перепелине гніздечко? Ви знаєте певно?..

Хлопець ріс допитливим і добрим, серце мав, як у матері.

Коли доводилось їздити до вітряків за Київ, Отрош зникав на цілі дні. Коло вітряків завжди телесувався[237] люд, різний за поведінкою і вдачею, там не зважувалось показуватись жіноцтво. Казали, що саме на млинах зароджувались конфлікти, які колотили усе місто; їдучи туди, Отрош завжди клав у передок рушницю.

Трапилось це одразу після Пасхи.