Розділ «Частина Третя»

Він не запам'ятав, як опинилися на конях. Кинув Ілляша перед свого сідла і рвонув до воріт.

Гримнули постріли з гурту слуг, та вони уже вирвались на вулицю і понеслись галопом до центра містечка.

— Звертай на верхню заміську дорогу! — простогнав Левко.

Лише за містом козаки спинились, щоб перев'язати Левка. Ілляшеві вже нікого не було потрібно — він не дихав. Шаблями зрихлюючи землю, поховали його на найвищому місці Канева, довго сиділи мовчки коло його могили.

— Чим я виправдаюсь перед тобою, товаришу? — прошепотів Левко.

Покрова лишився чомусь на Бованах.

«Не малий, дорогу знайде», — подумав Левко, звертаючи на київський шлях.

Видубецький монастир

Того літа дяк Антоній Грекович неодноразово довів владиці Потію, що він достойний його вихованець. Будучи посланцем митрополита у Новогрудку, Грекович учинив «одповідь і похвалку», проголосивши з вівтаря, що всіх, хто не визнає Потія митрополитом, він буде переслідувати і виганяти з Корони. Потім напав на церкву Святої Пречистої в Городні, кинув до в'язниці протопопа Василя Вербського та дяка Федора, схопивши їх прямо під час церковної відправи.

Відтоді Грекович чинив наругу над різними храмами регулярно, переслідував священиків, глумився над православною вірою.

У нагороду за вірну службу Потій висвятив Грековича на попа, а невдовзі дав йому архімандрію Видубецького монастиря.

Трапилось це на початку квітня, коли уже просохло. До Видубецького монастиря зрання покотило духовенство, вщерть заповнило простору галявину коло Михайлівської церкви, зібралося немало міщан з Подолу — хто не мав діла, або міг його відкласти. Підходили також люди з південних околиць міста.

Точились різні пересуди. У всіх на устах був Грекович, закінчений негідник, місце якого у в'язниці або на шибениці. Київ знав про гріхопадіння монаха, і йому не було прощення.

— Того баніта владика поставив на чолі київського кліра! Яке нечуване зухвальство!..

— Висловлена зневага до нас, киян! То навмисно владика учинив!

Грекович став протопопом київського кліра, другою духовною особою після митрополита.

— Ганьба! Ганьба!..

На воротях зібрався великий гурт, хтось заліз на перекинуту діжу і читав заборонений «Тренос»:

— Горе мені, бідній, горе нещасній, — плакала східна церква. — Біда в містах і селах, біда в полях!..

Жінки плакали, чоловіки запекло смалили люльки, пахкали, як смолокурні.