Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

І наклав ще одну стрілу. Як став він на коліно перед проломом, що гаківниця в причілку зробила, то й бачить: повивалювало вікна разом із рамами, а в дірах видно, як стрільці метушаться, набиваючи оружжя.

— А-а-а! — заволав Михась не своїм голосом.

І знову сіпнув за гачок. Хуркнула стріла, та сього разу заяріла вона, немов зоря, бризнула навсібіч сліпо-білими іскрами, засичала, шугонула у вікно сяйнистим веретеном — і сколихнулася всередині огненна повінь. Бухнув полум’яний вихор, проламавши гонтовий дах, та й зайнялася хата з усіх боків. Затріщали крокви, впала стеля, заволали нелюдськими голосами стрільці й почали плигати через вікна. Заходилися качатися по землі, щоб збити огонь, та ненатле[79] полум’я так жерло їх, що завмирали вони один за одним, спікшись, немов ті шкварки, аж за хвилю лежало у дворі декілька темних куп, що курілися огидним липким чадом.

— Ото щоб знали, урвителі, як із козаком воювати! — каже Михась.

І зареготався. Як дивиться, коли ж татарин уже Обуха на спину повалив і в горло вчепився! Заволав Михась не своїм голосом, кинувся до них притьма і вгатив татарина прикладом по гамалику. А тому хоч би що: струснув головою, відмахнувся, наче од комара, — і одлетів малий козак аж до клуні. Схопився було на ноги, та так і завмер, звівши лице до неба.

З хмари густого диму, що висів над хутором, долинув повільний жалобний спів, од якого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він знай ближчав, перекриваючи тріск та гоготіння вогню, аж із курища виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

— Матінко Божа, спаси мене! — видихнув Михась.

Тут раптом випростався татарин, заволав переможно, і побачив Михась, що в руці у нього сяє Троянів Ключ, — певне, устиг його характерник у кам’яниці знайти, а клятий татарин тепер знов одняв. Як почули теє ревисько пекельні діви, то заквилили несамовито й шугонули униз. Михась і втямив усе: оддасть їм зараз клятий татарин тую ляльку, а вони й візьмуть її, бо від хрещеної душі приймають!

— О ні,— каже Михась, — не буде сього!

Та й ще одну стрілу в самостріл зарядив. А татарин руки здійняв і регочеться, мов навіжений, — думає, певне, що золотом його тепер пекельні сили засиплють! Прицілився Михась, зачекав, аж кляті літавиці підлетять ближче, та й смикнув за гачок.

Майнула стріла — і поцілила татаринові простісінько в голову. Думав Михась, що знов зараз грім та огонь буде, та нічого не сталося: крутонувся татарин і впав додолу, а літавиці шугонули угору і заходилися кружляти над обійстям. Вискочив малий козак із клуні, підбіг до татарина й бачить: лежить той горізнач, втупившись мертвими очима в небо, а в руці затиснута камінна лялька. Давай Михась видирати її, та ба — так пальці зціпилися, що й не розігнеш!

— У мерця так просто не забереш… — каже хтось за спиною.

Глянув Михась, коли ж стоїть позаду Обух. Кривлею весь облитий, заточується мов п’яний, та на ногах держиться сяк-так.

— Ой, батьку, — зрадів малий козак, — ти живий!

Характерник струснув головою.

— Мало не задавив клятий татарин… А сих літавиць не бійся — нічого вони тобі тепер не вдіють!

— А то чом?

— Знають вони, що це за оружжя в тебе. І стріли сії теж знають добре…

Та й схилився над трупом. Прошепотів заклинання, і розімкнулися пальці, впустивши Троянів Ключ додолу. Взяв його характерник, поцілував побожно та й надів Михасеві на шию.