Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Та й поплескати хотів коня по загривку, коли ж той зуби як вищирить — мало за руку не зловив!

— Ох, пане-господарю, — каже Обух, усміхнувшись під вусами, — се чорт, а не кінь, — тільки он того хлопчину і слухається!

Та й показав на Михася, що саме ногу поводовому догори копитом держав.

— А хлопця ти де взяв? — питає татарин. — У ясир, певне, зайняв десь?

— А тобі яке діло? — глянув на нього характерник.

— Та ніякого, звісно… — зітхнувши, каже татарин. І озирнувся по двору. — Ох, ох, — каже, — спекота сьогодні… Ну що ж, нічого не врадиш! Давай, хлопці.

І тієї ж миті наймит, которий стояв коло клуні, хекнув — та й уклепав характерника кулаком попід вухо, аж той упав на коліна, немов бичок під обухом. А циган кліщі й зубило покинув, ухопив Михася за горлянку та так стиснув пальцями, що малий козак і очі закотив.

— Сюди, сюди його провадь, урвителя цього… — каже татарин.

Прийшов до тями малий козак, розплющив очі й бачить: лежить Обух біля клуні, голову набік обернувши, і кров цебенить у нього з рота. А наймит обдертий уже в саквах порпається. Хитнулося дворисько увіччю — і опинився перед Михасем татарин. Нахилився, аж стало чутно, як тхне від нього баранячою шкурою і лоєм, розірвав поворозки на сорочці та й зняв Троянів Ключ.

— От бачите, — каже, — все просто! А ви боялися…

— Отсе вона і є, тая лялька? — питають наймити, з’юрмившись кругом.

— Атож! І тепер вона в наших руках… Біжи-но которий та запали огонь на могилі — зараз і награду матимемо! — Та й кивнув на молодицю. — Занеси сюю ляльку до хати та на стіні почепи — нехай дожидається слуг Чорнобогових…

— А з цими двома що робити?

Татарин стенув плечима і провів очима молодицю, що притьмом сховала камінну ляльку під запаску і побігла до хати.

— А що… Недоростка сього до пекла візьмуть, а запорожця…

— Собі залишимо?

— Та, мабуть… Наб’ю йому колодку на ногу та нехай січкарню крутить. А буде зуби показувати, то вб’ємо…

— Може, краще у Крим запродати? — питає обдертий наймит.

Татарин почухав потилицю.

— Старий він уже, як собака, — не куплять! Та то пусте. Ану коника мені сюди…