Коли ж і гнідого йому підводять. А той ніяк не може второпати, що ж воно оце діється, — зирить на Михася скоса і хропе наполохано.
— А казали, не слухається нікого!.. — каже татарин задоволено. Та й повід узяв од наймита. — Та ви ж гляньте, хлопці, що це за жеребець, — золото, а не кінь!
— Щоб не одняли ж його в нас ті, що по сюю ляльку приїдуть! — каже обдертий наймит.
Татарин і зареготався.
— Омельку, — каже, — їм твої коні не треба! В них такі жеребці, що якби в сей світ вирвалися, то всеньку землю догори коренем перевернули б! Бачив, на якому бахматі той недоросток їздив?
Михась і вуха наставив.
— Еге ж, — каже Омелько, — така звіряка, що й не підходь! Неначе з пекла самого…
— Тож він з пекла і є,— каже татарин. — Украв хлопчина його в запорожців, а Чорнобіг силу свою в нього вдихнув. Тепер хоч цілий день може гнати учвал — і хоч би що!
Таж це про Барабаша йдеться, здогадався раптом Михась. А нехай Господь милує! Невже він пантрував увесь час за нами?
— А що там у саквах? — питає татарин, озирнувшись.
— Та всього потроху… — каже наймит. — О, капшучок важкенький!
— Ану, сюди його неси!
Циган обернувся, й Михась відчув, що пальці вже не так цупко держать його за горло. Капшук був, звісно, характерників, і там були усі їхні грошенята.
— Ого! — каже татарин, діставши відтіля кілька золотих цехінів. — Гарно, гарно ми обловилися!
— Оддай, собачий сину! — шарпонувся Михась до нього.
А татарин його як пхне — одлетів малий козак на кілька кроків і заорав носом у землю. Та тільки дарма вчинив теє вражий бусурманин: як побачив гнідий, що панові його кривду чинять, то заіржав страшенно, плигнув угору, вирвавши повода наймитові з рук, і садонув татарина у груди передніми копитами.
— О-о-о-о-ох! — крикнув татарин — та й брязнув додолу, мов сніп.
Виплюнув Михась куряву, що набилася до рота, голову звів і бачить: то лежав характерник, неначе мертвий, а це враз на ноги схопився — та й у клуню притьмом. Перевернувся Михась на бік, і хитнулося перед ним дворисько, криниця з журавлем, гнідий жеребець із розвіяною гривою, которий летить у стрибку, перелякані обличчя наймитів — і коваль, що біжить до нього. Мацнув малий козак під полою, а пістоля чортма — вилетів, напевне, як той зарізяка його пхнув. Потягнув він запоясника з піхов, та ще й дістати не встиг, коли ж як бабахне од клуні,— аж у вухах позакладало!
— У-у-у! — заквилив хтось неподалік.
Звівся малий козак на коліна і бачить: кроків за кількоро від нього повзе щось по землі — чоловік не чоловік, кривлею все облите, а голова наче облуплена. Насилу дотямив Михась, що то циган, якому знесло кулею півголови, коли ж це знову смальнуло від клуні, й наймити порснули урозтіч, наче миші од кота. Двоє до хати кинулися, а Омелько завертівся на місці, вхопившись руками за голову, повалився додолу та й завмер отак.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга третя Чого не гоїть огонь“ на сторінці 97. Приємного читання.