Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— От і все, — каже. — Коні наші де?

Михась і роззирнувся довкруги.

— Порозбігалися, де ж іще… Ловити треба тепер!

І вже ступнув було до воріт, аж кинувся характерник на нього, згріб і повалив додолу! Гепнув Михась на землю, перевернувся на спину і вже хтів було сказати щось, та глянув угору і язик присох йому до піднебіння.

Із хмариська чорного диму, в якому раз по разу спалахували іскри та жаруки, що ними стріляла пожога, падала на нього чорна потвора зі шкуратяними перепончатими крилами. Сидів на ній чоловік у чорній киреї з відкинутим кобеняком і високих ляських чоботях та знай телесувався мов навіжений.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Певне, добре замірився Мурмило, облічивши шлях своєї зміюки з-під самісінького хмар’я, та вчасно повалив характерник Михася і криві пазуряки тільки сорочку йому на грудях морснули. Майнула чорна тінь і знов у небо полинула, а малий козак на ноги схопився і давай навсібіч озиратися.

— Тримай! — крикнув характерник — і кинув йому самостріла, що валявся коло криниці.

Мацнув Михась у сайдаку, а там уже чорт має — однісінька стріла лишилася!

— У-у-у-у-у-у! — заволав Мурмило, розвертаючи гада небесного над обійстям, а над ним і літавиці закружляли, перегукуючись пронизливими голосами.

Приклав малий козак самостріл до плеча і бачить: росте у прицілі чорна зміюка, більшає, розставивши крила, — ось-ось упаде на нього! Закалатало йому серце у грудях, затамував він подих, намірився і, зачекавши, аж опинився гад небесний над самісіньким дворищем, пустив останню стрілу. Свиснула вона пронизливо, скрикнув не своїм голосом змій, та останньої миті кинувся убік — і лучило йому в крило. Блиснуло щось, зашкварчало, підлетіло теє крило угору, а потім закружляло, немов опалий листок, та й упало помалу у полум’я.

Перехнябилася зміюка набік, ще спробувала було одним крилом махати, та не вдержалася і гепнула посеред двору, здійнявши хмару куряви. Підскочила, мов курка, кинулася до Михася, тягнучи вціліле крило по землі,— й заорала носом у землю. Зацебеніла чорна кров із рани, а грубі пазурясті лапи задриґалися, немов у лихоманці, й почали гребти суху шпаристу землю.

— Що, — заволав Михась, вимахуючи самострілом, — гарний гостинець, еге?!

Коли ж це бачить: іде до нього Мурмило. Як упала зміюка додолу, одлетів звіздар аж до криниці, а тепер на ноги звівся й рушив повагом до Михася. Аж усередині похололо козакові, як зупинився клятий пекельник за кілька кроків і глянув на нього, пропікаючи очима.

— Ходімо, — каже Михасеві.

— Куди? — пролебедів малий козак, бо й душа його у п’яти втекла.

— Туди, де чорні маки цвітуть, а берегами мертвої ріки вічно бродять неприторенні душі…

Хтів було Михась поворухнутися, та ба: скував його своєю волею звіздар. І характерник стоїть, неначе маняк у степу, навіть очима не кліпає.

— Не втечеш ти нікуди, — каже Мурмило. — Що має статися, те станеться, хоч би й небо упало на землю. Із нащада світа записано у пекельних книгах, що прийде образ Матери Лади у підземний світ і візьме його до рук син її, которий Чорнобогом зветься.

— І що тоді буде? — питає Михась.