Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Зиркнув на нього циган спідлоба, та нічого не сказав. Тільки вухналі в зубах затиснув і почав копито обрізувати. А гнідий ніяк на місці не стоїть — зирить на нього наполоханим оком і хропе тривожно.

— Ну, заспокойся, заспокойся… — каже Михась, насилу держачи йому ногу. — Осьо підкуємо тебе та й поїдемо!

Аж рипнули двері, й на ґанок вийшов якийсь черевань у шароварах. Окинув поглядом обійстя та й спустився униз.

— Осьо тобі й хазяїн! — каже обдертий чоловік.

— Равіль? — питає Обух.

— Еге ж.

Вийшов черевань насеред двориська і став, заклавши долоні за пояс. Тільки тепер стало видно, що то справдешній татарин: лице кругле, неначе місяць-повня, ноги дугою, а зад широченний і плескатий, мов стіл — недарма в Україні про пикатих людей і досі кажуть: «Морда, як у татарина срака». Та найдужче в око впадало, що гладкий він був та угодований, рознесло його, мов ропуху, а як по землі ступав, то черево тряслося од сала, немов опара. І звичаю татарського тримався: вуса шнурочками носив і жмут рідкої бороди.

— Здоров, хазяїне! — знявши шапку, каже йому Обух.

— Здоров, запорожцю, як не жартуєш… — відказав татарин тонким баб’ячим голосочком. — Далеко зібрався?

— До Київа.

— А там що?

— Листи везу митрополитові од кошового.

Татарин покивав головою.

— Митрополитові… ти ба! І що ж у тих листах пишеться?

— Що треба, то те, мабуть, і пишеться, — каже Обух, стенувши плечима.

— А що не треба, то те ні…— з розумінням кивнув татарин. — Ти ба, як хитро загнув!

Тут зареготалися всі, аж виляски пішли. Озирнувся Михась та й бачить, що побільшало людей у дворі — ще двоє наймитів десь узялося коло клуні, а на ґанок вийшла молодиця у замурзаній сорочці та запасці.

— Готово, — каже коваль, забивши останнього вухналя в підкову. — Давай другого.

Одвів Михась гнідого під клуню та й оддав Обухові. А сам поводового провадить до станка.

— Ого, — каже татарин, підходячи до гнідого, — нічогенький жеребець! Крадений, мабуть, еге?