Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Ну, є… та й що з того?

— Коней треба перекувати, якщо ваша ласка!

— А гроші маєш?

— Маю.

Подумав той чоловічина, у потилиці пошкріб і каже:

— То заїжджайте…

Та й одчинив браму, і стулки дубові навстежень розчахнув ще й прив’язав їх до стовпів, що обабіч воріт стояли.

Як позлазили козаки із коней і запровадили їх у двір, то побачили, що стоїть там декілька повіток, стодола, клуня й комора добряча. Під частоколом видніло декілька возів, а в затінку ремигали жуйку воли. Певне, і стайня була, бо з-за повіток конячим гноєм тягло.

— Ого! — сказав Михась і шапку на потилицю збив.

На самісінькій середині того двориська височіла кам’яниця. Давня-давня вона була, аж мури зеленим мохом поросли, а декотрі камінці вже й повипадали. Стояла вона, либонь, посеред чистого поля ще тоді, як у Києві князі були, руйнували її вітри та зливи, аж оселився тут хтось і до ладу її довів. Крокви поставив та сволоки, ушив новим гонтом, навіть двері повставляв та вікна, хоч і з поганенького шкла. Перед кам’яницею був добрячий дубовий ґанок. І кузня оддалеки стояла, чорна та закурена, мов хтозна-що.

— А хто ж хутір держить? — поспитався Обух, озираючись довкруги.

— Татарин хрещений… Равіль зветься! — буркнув чоловік, що ворота їм одчинив.

— А коваль де?

Чоловік зиркнув на нього знизу вгору. Очі його були каламутні й неживі, мов у дохлої рибини.

— У поле зранку подався… вісь поламалася в драбиняку! Має вже й повернутися.

— А що ви там возите?

— Снопи…

Глянув Михась та й бачить: оббився той чоловік, мов крем’ях, — сорочка клаптями висить, шаровари діряві, а сам босий.

— Ондо у клуні можете притулитися, як хочете… — каже той чоловік. — А коней до конов’язі припніть…

Та й обернувся і пішов до хати.