Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Кепське наше діло!.. — подумавши, каже Обух. Та й знову глянув на Михася. — А от землею ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зарази можеш занести. Ходи-но до криниці!

Як підійшли вони до кринички, що у двор нуртувала, то посадив характерник Михася на камені й обмив грязюку з рани.

— Гарно тебе садонули… геть брова репнула!

— Дарма! — каже Михась. — До весілля загоїться.

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і сліда від неї не буде.

— Правда?

— А певно! — каже характерник.

Та й поклав долоню Михасеві на голову. Охопила малого козака дрімота, увіччю барвисті плями закружляли, а характерник швидко-швидко зашепотів:

— На синьому морі люта змія реве. Піду я до синього моря, погукаю люту змію, буду їй такеє казання казати: «Ой ти, люта зміє, клятого Триглава донько! Не реви на синьому морі, хвилю не здіймай, бурю на люд хрещений не накликай — пірни ж ти, люта зміє, на дно морське, дістань зілля морського, що рани гоїть да заживляє,— щоб Михася, внука Троянового, богатиря Дажбожого, уздоровити, біле тіло його зцілити». Камінь у воді, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Михася, внука Дажбожого, лицаря Коштрубового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє нехай буде мов камінь. Амінь.

Струснув Михась головою й отямився.

— Та й що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Лапнув себе малий козак по лобі і не знайшов рани.

— Ти ба! — каже. — Де ж се вона поділася, в чортової матери? Допіру ж була!

А характерник усміхнувся.

— Он, — каже, — заглянь у криницю!