Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Ти ба! — здивувався Михась. — Та я їм зараз!..

Ніхто й не угледів, як він рукою махнув, — блиснуло щось у повітрі, й шапку з голови наче вітром здмухнуло. Озирнувся лях, а його шлик ножем до конов’язі прибитий.

— Пся крев, халєра! — заревів жолдак.

Та за нагайку і до Михася.

— Тихо… тихо, ляше! — каже йому Бузько. І руку на шаблю поклав. — Дивись, а то вуха пообтинаю!

— Або вуса вискубемо по одній волосині! — каже Василь.

Бачить ляшок, що непереливки, та й назад одступив.

— Я тобі, пся крев, ще покажу, як ножами у шляхтича кидати!.. — каже Михасеві. І нагайкою посварився.

Тут і Богун утрутився.

— Вибачай, зацний пане, — каже, хитро примруживши око, — се жарти в нас такі! У Запорожжі як шуткують, то голови розбивають одне одному… а вам і гірше може щось укоїтися!

А Василь до конов’язі під’їхав, запоясника висмикнув, а шапку ляхам кинув.

— Їдьте лучче звідціля, — каже, — щоб ще яке лихо з вами не сталося! — І до Михася: — Тримай свого ножа, хлопче!

Взяв той запоясника і під полу сховав.

— А що, — питає,— не козак я?

Богун і головою покрутив.

— Не бачив я, щоб хтось із мого куріня такого фортеля утнув… — Та й поплескав Михася по плечі.— Рости, небоже, рости — як не на шибеницю, то на палю безпремінно утрапиш!

— Добрий з тебе козак, сину, — каже старий Бузько. — І кінь у тебе як вогонь… їдь з нами, а ми тебе десь притулимо.

Заїхали вони у кріпость, і побачив Михась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі — великий майдан. На подвір’ях топилися кабиці, а на них парували здоровезні казани, коло яких поралися кашовари.

— Ідіть, — каже старий Бузько синам, — до куреня, а я сього козака до отамана одведу!

Та й завернув коня до невеликої хати, що віддалеки стояла. Насилу під’їхав, аж вибігає на ґанок хлопчак у латаній сорочці та шароварах.