Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

Колись Новгород – центр ільменських слов’ян, – був другим значним центром Київської Русі (з кінця X ст.). А загалом був столицею Новгородської феодальної республіки. З 1478 року – захоплений Російською імперією.

Колись у Новгороді князював – ще зовсім молодим – батько Анни, князь Ярослав – Мудрим він стане пізніше і вже в Києві, де й Анна народиться.

У ті давні часи спалювання померлих у човні (поміст, чи то пак пліт у романі француженки) – це був звичай поховання, що практикувався у слов’ян. З вогнем, вважали, душі померлих швидше діставалися до омріяного за життя небесного раю… Якщо на церемоніях похорон знатних вікінгів поховальні багаття споруджувалися на драккарах, то у слов’ян – на поховальних човнах або плотах.

Про звичай кремації – так це сьогодні називається, – у східних слов’ян згадується у «Повісті временних літ»:

«А радимичи, и вятичи, и северо… <…> И аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь, и посемъ творяху кладу велику, и възложать на кладу мертвѢца и съжигаху, и посемъ, събравше кости, вложаху въ <…> ссудъ малъ и поставляху на столпѢ на путехъ, иже творять вятичи и нынѢ. Си же обычаи творяху и кривичи и прочии погании, не вѢдуще закона Божиа, но творяху сами себѣ законъ».

За словами київського літописця, слов’яни «живяху каждо родом своим и на своих местех, владеющие кождо родом своим». Тому й збереглися у них і в пізніші після Анни Ярославни часи (зберігалися де-де ще й після прийняття християнства сімейно-родові культи у вигляді пошанування предків, первісні звичаї, пов’язані з поховальним культом на воді… Зокрема, окрім поховання у землі, збереглася й кремація, коли померлих спалювали в човні, що його пускали вниз по річці… Видовисько вражало.

Що ж до поховання у такий спосіб тіла Анни Ярославни на плоту, як подано це в романі «Під небом Новгорода», то…

Красиво сфантазовано письменницею – нічого не скажеш. Романтично і навіть… Навіть аж за душу бере. От тільки Анна Ярославна, будучи на той час істинною християнкою, навряд чи могла б узяти на себе такий гріх – забажати, аби її по смерті поховали за язичницьким обрядом…

Як свідчать археологи, по всій території розселення давніх слов’ян виросло за віки багато курганів і могильників – останній притулок рабів і царів, воїнів і кметів-сіячів, віщунів-волхвів. Одні з них померли своєю смертю, інші загинули, нападаючи чи захищаючись. Ховали їх теж по-різному: або тіло небіжчика спалювали, або ховали у землі. Але над тими й тими насипали кургани, ховали небіжчиків в убранні, з особистими речами, що мали знадобитися в потойбічному житті. Якщо небіжчик був знатним – убивали коня, рабів чи полонених (навіть дружину), клали коштовні речі. Все мало знадобитися небіжчику в підземному царстві блаженної країни – вирію (раю), осередку вічного світу, куди перебиралася людина по завершенні земного шляху. Тоді вважалося: зі смертю життя не закінчується, а лише переходить в інше існування, і небіжчик прилучається до сонму предків.

Щодо обряду спалення, поховання у човні існувало в ранній період слов’янства. Так ховали в основному представників князівського роду, очевидно запозичивши цей обряд у північних сусідів. Човен був річчю, необхідною для життя небіжчику в загробному житті, а тому там мало бути все, з чим він розлучився в цьому світі.

Човен для спалення виготовляли з колоди, випробовували на плаву, потім витягували його з води і ставили на дерев’яний поміст, який підтримували чотири соснових чи березових стовпи. Над човном зводили шатро (зруб) із лавою, покритою дорогими тканинами (бувало, що й грецькою паволокою). На те ложе клали небіжчика в дорогому вбранні, а біля нього ставили міцні меди, клали квіти, а далі неодмінно залишали їжу. А ще – зброю, жертовних коней, биків, собаку, півня і курку. Усе це мало служити небіжчику в потойбічному житті. Траплялися й тяжкі ритуали, коли спалювалася дівчина, яка добровільно погоджувалася на це – її напували такими напоями, що вона вже бачила блаженний світ і своїх родичів у ньому, господаря та його слуг.

Поховальним обрядом відала старезна волхвиня, яку називали «ангел смерті». Дівчину, споряджену в розкішний одяг і вбрану в різні прикраси, душили або кололи ножем. Опісля запалювали під настилом заготовлений хмиз. Величезне вогнище охоплювало човен, шатро, небіжчика, труп дівчини, жертовних тварин та речі. Потім на цьому місці насипали височезний курган, ставили дерев’яний стовп з іменами небіжчика та руського князя.

Іноді ж човен – якщо поховання було простішим (без жертв і дорогих речей), підпаливши, пускали за водою і він, охоплений вогнем, плив – до нового життя небіжчика в іншому, кращому світі. Вірили в незвичайну силу вогню (в цьому культі поєднувалося і вогнепоклонство, і культ води). Вогонь на землі (домашнє вогнище), як і на небі (сонце) були для слов’ян священними, бо зігрівали землю і людину. Вогонь, як джерело світла, очищав небіжчика від гріхів, а поглинаючи його в своєму полум’ї, відкривав йому браму в потойбічне царство і вічний спокій. Витримавши таке очищення, небіжчик у своїй подорожі до вирію (раю) ставав недосяжним для злих сил. Спалення за тогочасними віруваннями було найвищим виявом пошани. Слов’яни вірили: тільки у човні, на якому душі перепливли водяний простір і досягли вічної оселі, швидше дістануться туди, куди раніше пішли предки, де також жило сонце, себто відпочивало, завершивши свій денний шлях.

У щоденному русі Сонця небозводом люди вбачали відбиток життя живої істоти, подібно до свого власного. Сонце народжується (схід), поступово старіє і вмирає (захід). Смерть людини уподібнювалася до щоденного існування сонця. Завершивши свій шлях на заході, сонце вмирало. Місце, де воно щезало, уявлялося оселею, що чекає людину після смерті. Туди відійшли раніше душі предків і там вони мають нове життя. Тож обов’язок живих – допомогти тим, хто вмер, швидше переселитися в блаженну країну – а для цього човен і вогонь годяться найкраще за інші способи подорожі у вирій.

Та ще не забували небіжчику покласти перед тим, як його охопить вогонь, «карбовану монету» – як плату перевізнику через вогняну річку.

У смерті бачився початок нового життя. І народжувалося воно у спопеляючому вогні. Оскільки все, що в ньому згорить, неодмінно відродиться у вирії, у країні блаженній – отже, слава ВОГНЮ!

I все ж загадка-таємниця залишається: так досі й невідомо, коли, де і за яких обставин урвався життєвий шлях Анни Київської, королеви Франції.

Сімнадцяти літ від роду москвичка Юлія Друніна пішла в 1941-му добровольцем на фронт. Перша її поетична збірка, що вийшла вже по війні, так і називалася: «В солдатській шинелі».

Вона була відважною фронтовичкою – ця тендітна дівчина, тож основна тема її поезії патріотизм радянських людей на війні…

Значно пізніше звернулася поетеса-фронтовичка до теми кохання.