Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

Року 1973-го видала збірку поезій «Не буває кохання нещасливого». Гм… Така була певна цього поетеса-фронтовичка, яка на фронті ходила разом з солдатами в штикову атаку, дівчина рішуча, відважна, мужня, яка з будь-яких житейських ситуацій уміла знаходити вихід. Так принаймні здавалося. Тож і любові нещасливої для неї, здавалось, не існувало.

Це коли коханий був поруч, і вона була з ним, як за надійним кам’яним муром.

Ты – рядом, и все прекрасно:

И дождь, и холодный ветер.

Спасибо тебе, мой ясный,

За то, что ты есть на свете.

А коли його забрала передчасна смерть, і вона, вже постарівши, опинилася одна-однісінька в розбурханому житейському морі, то боролася з відчаєм, що охопив її, як могла. Але сили вже були не ті, з якими поетеса колись ішла на фронт. Там вона і не в такі перипетії потрапляла і вистояла, а тут…

Поборовшись якийсь час з відчаєм і самотою, вже немолода й надломлена Юлія не змогла пережити втрати коханого (вона була тоді секретарем Спілки письменників СРСР, народним депутатом СРСР). Зачинившись у гаражі, завела мотор своєї старенької легковички й отруїлася вихлопними газами…

Свій вчинок так пояснила в передсмертній записці:

«Почему ухожу? По-моему, оставаться в этом ужасном, передравшемся, созданном для дельцов с железными локтями мире такому несовершенному существу, как я, можно, только имея крепкий личный тыл».

А все тому, що життя її після смерті чоловіка втратило будь-який смисл. Світ на її очах перевернувся, і більше не було крила, щоб сховатися під ним від катастрофи.

Тил (одне із значень цього терміна) – територія, розташована оддалік від лінії фронту… А життя – це завжди війна (хоч часом і невидима – невидимий фронт) з поперемінним успіхом, з життєвими негараздами, пертурбаціями, пригодами, часом злими, а часом і фронтові атаки… І якщо у тебе є тил – з негараздами ще можна боротися успішно.

А якщо тил втрачений…

…Щось подібне свого часу спіткало й Анну Ярославну. Із втратою надійної коханої людини Анна втратила і те надійне крило, що захищало її від житейських бур та небезпек. А втративши тил, втратила віру в подальший сенс життя. І світ перевернувся, віра й бажання жити залишили її, бо не знала, як із втратою коханого далі жити… Якого любила над усе, і та любов, що прийшла до неї восени життя її, так її зігрівала… І тримала на плаву в розбурханому житейському морі… І вчорашня королева далі жити без коханого вже не могла. Та й не бачила в тому сенсу.

Желя (чи – Жля) – богиня туги й жалю, вісниця мертвих у давніх слов’ян, предків Анни з роду Ярослава Мудрого, із Києва золотоверхого. У неї бліде обличчя, довге чорне волосся і бездонні, але завжди печальні очі.

Гарна неземною вродою, журливо-сумна Желя разом зі своєю сестрою Карною літає над полем борні і сповіщає, кому «погибоша быть…».

А після битви, схиливши голову й обійнявши руками коліна, сестри оплакують мертвих, хоч змінити вже нічого не можуть…

Зазвичай загиблих спалювали, і Желя розсипала їхній попіл. І куди вона його несла, того із живих ніхто не знав. Тож ніхто не знає і вже, мабуть, ніхто й не дізнається, коли Желя забрала королеву Анну і куди віднесла її прах – крім самої Желі, це нікому з живих не дано знати.

Одначе пошуки її слідів у цьому світі тривають.

«…Залишається відкритим питання, куди поділася Анна Ярославна після відходу з королівського двору й що з нею сталося опісля. З уваги на цілковитий брак яких-небудь документів ледве чи буде колись можливість відповісти з усією певністю на це питання. Поки що залишаються тільки більш або менш правдоподібні здогади й гіпотези, що на основі різних аналогій, подібностей і міркувань намагаються, принаймні приблизно, відтворити останні роки життя нашої високонародженої землячки й усталити, чи радше відкрити, місце її вічного спочивку… І все ще віримо, що бодай колись буде знайдена відповідь на здається вічне запитання: куди поділася, де поділася, зникла, щезла Анна Київська, королева Франції?»