Розділ «ІІІ Сім любовей»

— То що ж нам робити?! — Варочка швидше зойкнула, ніж вимовила.

Ростислав сказав, що він хоче, щоб Варочка була з ним, стала його дружиною, але…

Але без дитини…

— То що, мині вбити Лєрку? — Варочка мало не викрикнула.

— Чого ж убити… Зроби щось інше… Можна ж в дитбудинок здати чи куди там… А тоді поїдемо до наших…

— Ну, дєкую… До побачення…

Ростислав схопив неї за руку. Стис. Проте не надто боляче.

— Не гарячкуй… Подумай… Я ж хочу бути з тобою… І туди мушу вернутися… Подумай… Якщо любиш… Зустрінемося післязавтра… Приїдеш до міста…

Варочка думала ніч і наступний день, і ще ніч. Обурення змінилося розпачем. А на зміну розпачу приходили картинки їхнього кохання з Ростиславом. Ще й якого кохання! Побачила, як вони їдуть в те його місто. Як їдуть вулицею — обоє молоді, вдатні, вродливі, дужі. Гарна пара. Чудова пара. Заходять на подвір’я будинку, де їх зустрічають Ростикові тато й мама. Вона буде доброю, роботящою невісткою. Вона вміє ладити з людьми. До того ж Ростик каже, що вона може піти вчитися на продавця… Потім робитиме в магазині…

Варочка поглянула на доньку, котра мирно посапувала у сні. І раптом відчула до цієї істоти глуху неприязнь. Може, справді здати в дитбудинок? Але що скажуть люди? До того, що в неї дитина, вже якось звикли… Хоча скільки наварнякали, нагудили за її спиною… І чула, й хорохорилася… Проте скільки пережила… Як заявитися в той будинок, де його шукати… Треба ж буде заповнити якісь бомаги…

У неї ще була зустріч з Ростиславом. Коли побачила коханого, перехопило подих від одного його вигляду — високий, стрункий, міцні руки й широкі плечі, на які скоро замість старшинських ляжуть офіцерські погони.

Він поводився, мовби нічого не сталося. Жодним словом не згадав про вчорашню розмову. Казав ніжні слова.

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері — Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них, так ліпше.

На прощання сказав:

— Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

— Може, зайдеш? — спитала несміливо — стояли біля її будинку.

— Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.