Розділ «ІІІ Сім любовей»

Вона обняла Романа. Притулилася. Він відповів — мляво якось, несміливо. А тоді шарпнувся.

— Вибач, піду я… Далеко мені йти…

— Так нихто ж тибе ни гонить…

— Воно то так… Так воно… Тико я піду…

— Ну й іди… Іди до свеї зрадниці… Ци до їх обох… Тютя розмазана…

Зиркнув жалібно. Він пішов. Пішов, аби більше ніколи не повернутися до її оселі. Порожньої оселі. Варочка проплакала півночі, вранці пішла на роботу з твердим наміром — помститися й Романові, й собі. Тільки не мстилося. Вона, як і раніше, мовби то жартувала з хлопцями й чоловіками, і до Гриця в майстерню заходила. Та в голові крутилося вперто одне: та нивже з нею можна тико так — силою, владою взяти, як директор, чи погратися, помститися іншій, як Роман…

Варочка відкрила в собі дивну гордість. На Романа вона дивилася і з презирством, і співчуттям. Через місяць вона довідалася про весілля… Весілля Романа з Ольгою, тою дівчиною, на якій мав женитися його друг, що спокусив… Варочка відчула, як у неї попливла земля під ногами… Вона справді нічого не тямила в цьому житті.

Ще через місяць з чимось вона остаточно зрозуміла, що груба. Чи як там по-вченому кажуть… Вагітна… Вагітна, овечка кітна… Першою думкою було — позбавитися, геть, геть… Вона, Варочка, принесе в подолі байстрюка… Чи до іншого тюхтія, Гриця, підкотитися, такий може взяти і з чужою дитиною…

У Вароччиному єстві переплелися й виявилися у всій своїй гостроті дві її основні риси — бажання виявити, подати себе, показати, що вона таки не остання на цьому світі, багато чого вартує, і ота гордість, ба, не гордість, а гординя. Вона не могла навіть признатися сестрі Любі, що загрубіла. Знала, що в селі є баби, котрі, як казали, вишкрябують жінок, що носять у собі й не бажають родити… Та піти до таких, знаючи, що все одно стане відомо…

Варочка вирішила — будь що буде. Якщо вона чогось варта, то й з дитиною візьмуть… У неї почало рости бажання мати донечку, рідну крихітку, прихисток для самотньої душі. Удавала, що нічого не сталося, навіть не приховувала живота, що почав зримо рости. Ходила, розмовляла, жартувала…

Роман, правда, раз спитав:

— То… моє в тебе буде?

— Нє… Ни надійся, — вона гордо піднесла голову й продемонструвала свою знамениту ходу.

Наздогнав. Хвать за руку.

— Прости, — сказав ще тихіше, ніж спитав. — Ни думав, що так вийде… — І по хвилі. — У нас із Олею мею тоже дитина зав’язалася…

— Вітаю, — тільки й вимовила.

Сказала з чимось таким, що здушило горло, розлилося жаром над грудьми, далі зібралося в клубок. І той клубок не міг з неї вийти.

У неї народилася наприкінці зими справді дівчинка. Родила вдома, коли вже геть стало не в силі терпіти болю, якось добралася до сусідки, баби Явтушихи, вона й прийняла, і перерізала пуповину. Дівчинка була нівроку, міцненькою, здоровенькою на вигляд, схожою, як їй здалося, і на неї, і на Романа. Назвала донечку Валерією — таке ім’я почула в емтеесі од їхньої бухгалтерки, і воно їй вельми сподобалося. Та час замилування дитиною швидко минув. Настала весна і Варочка відчула, як до неї повертаються і сили, і бажання жити. У МТС прийшли нова машина і новий трактор, а значить, з’явилися й нові молоді механізатори, на початку літа приїхав ще один інженер. Вона бачила, що уваги чоловіків не втратила, тепер тільки поглядали на неї трохи інакше (а може, то собі нав’язала?) — як гулящу, доступну. Зранку, нагодувавши малу, вкладала спати й поспішала на роботу. Тоді в селі ще тільки запровадили чотиримісячні декретні відпустки, по два місяці до і після народження дитини. Коли ж лишалася в чоловічій компанії, на вечір просила доглянути Лєрку ту ж Явтушиху чи сусідку Марину, у якої самої була маленька дитина.

Подія, що ще крутіше змінила Вароччине життя, сталася влітку. Варочка раненько шпацірувала на роботу. Вийшла на шосейку, вже підходила до станції, коли почула шум за плечима, потім і сигнали. Озирнулася — ціла колона машин. Воєнні. Здогадалася — зновика понтонники з Любовня їдуть наводити через їхнє озеро свої мости. В останні роки такі навчання проводилися по пару разів на рік. Оскільки МТС знаходилася неподалік від озера, вона теж ходила дивитися, як складають ті мости — залізні й гумові, як через озеро рушають по них машини й навіть гармати.

Колона обминала неї, обдавала ревищем двигунів, газами і вітром, з кабіни офіцер чи старшина привітно помахав рукою, вона теж змахнула у відповідь, солдати, котрі їхали у відкритих кузовах, кричали: «Приході к нам, дєвушка!», посилали повітряні поцілунки. Машини минули, а Варочці зробилось легко й радісно на душі. Вона й справді дівчина, всього лиш двадцять перший рік іде, все життя попереду, вона молода, красива, як казав той Васько Бирців, до холєри симпатична, то й що, що має дитину, ни одна вона така, мусить же знайти свою долю.