Розділ «ІІІ Сім любовей»

Захарко не знав. Зате знав, що без цієї дівчини геть помре. Що світ без неї для нього обвалиться. Олеся пообіцяла, що писатиме. Хай він їй тільки напише, прямо на столовку їхню.

— Напишу, — пообіцяв закоханий Захарко.

Написати йому не довелося. Іван Бройчик прийняв тверде рішення. Вони всі лишаються в містечку. Петрові, який спробував щось буркнути, що вдома ждуть — цить, тута чоловіка тре виручати. Іван знав, що таке любов…

Наступного дня свіжопоголений, геть тверезісінький і напахчений одеколоном, купленим у місцевому універмазі, Бройчик повів Захарка до їдальні. Там узнали — Олеся сьогодні вихідна. Бройчик спитав адресу. За півгодини вони стояли перед дверима квартири у двоповерховому будинку, де жила Олеся.

Той візит, як то кажуть, треба було бачити. Іван Бройчик постав перед Олесиними батьками — а була якраз неділя — урочистішим, ніж посол перед врученням вірчої грамоти главі іноземної держави. Сказав одразу — хай не дивуються тому, що почують, таке тоже трапляється. Розказав, як ото вони додому із заробітків на Україну вертаються. Про геть позитивного й майстровитого Захарка. Про те, що хлопець йому, як рідний син. Тут, в їхньому місті, трапилося те, що трапилося. Що мало трапитися — хлопець без пам’яті закохався в їхню дочку. Він од його імені, і од свого, просить неїної руки. Він не якийсь там пройдисвіт, а батько чотирьох дітей, уже й п’ятьох онуків має.

Олесині батьки — простий столяр місцевого деревообробного комбінату й санітарка районної лікарні — дивилися ошелешено. Перед ними стояли мовби нормальні люди. Старший чоловік говорив зв’язно й переконливо. Дивився очима геть тверезої людини, мова була хоч і дивна, але майже цілком зрозуміла. Зрештою, покликали Олесю:

— Що ж то таке, дочко?

Дівчина зайшла збентежена. Засоромлена і… щаслива. При одному позирку на Захарка, що весь пашів, їй стало зрозуміло — то її доля. Сказала, що так, відучора вона полюбила цього хлопця. Не знає, як те сталося, але полюбила. Згодна їхати за ним хоч на край світу.

— Добре подумай, — мовили на те батьки.

— Я й тутика, у вас, могу зостатися, — вперше вставив свої слова Захарко.

Як не дивно, саме ці слова справили вирішальний вплив. Бо в двокімнатній квартирі, окрім Олесі з батьками, жили ще старший син з невісткою, котра от-от мала родити, і молодша дочка. Тож батьки тільки зітхнули… А там, хоч і в селі, а таки великий будинок, у якому живуть Захарко з матір’ю. Де господинею буде Олеся, як сказав чоловік-сват.

Компанія заробітчан ще пожила й погуляла в містечку три дні. Олеся за цей час розрахувалася з роботи. Розрахували її швидко. Бо на це місце накинула оком племінниця завідуючої їдальнею. Захарко майже не відходив від неї, дивився захоплено й закохано, і під тими поглядами Олеся танула, як морозиво на сонці. Солодке передчуття несподіваного щастя не покидало її. Вона вже пережила нещасливе кохання, чоловічу підступність, пустилася було берега, а тепер думала, що Бог таки винагороджує за все пережите, за прикрощі, яких зазнала.

Їхали вп’ятьох, Захарко й Олеся весь час трималися за руки, а вийшовши в тамбур, крадькома цілувалися. Цілувалися й обіймалися на станції пересадки і за вуглом на вокзалі в Бресті. Солодке передчуття більшого, першої медової ночі з хлопцем, котрого так несподівано покохала, не покидало дівчину. До того ж Захарко признався, що хоч йому вже двайціть вісім скоро, а вона в нього буде першою. Його, правда, мучив сором при думці, що так підло обдурює кохану, але ж він любив неї більше за все на світі. І дедалі більше, міцніше. При думці, що ж то буде, коли побачить замість обіцяних хоромів їхню бідацьку хатину, де жила ще й нещасна сестра, як він казав, із заскоками, у нього міцно стискалися щелепи й холонуло на душі. Та весь час приходили рятівні слова: «Якось то буде. Я же неї люблю. І вона любить».

Коли нарешті добралися до Загорян, потопали через всеньке село, бо з Бреста приїхали на автобусну зупинку на протилежному боці села. Олеся придивлялася до більших і ліпших хат. Може, ось ця чи ось ця… Та вони йшли і йшли, далі і далі. Напарники… Першим покинув Петро, потім Степан, останнім Іван Бройчик. Обняв обох, Захаркові шепнув на вухо:

— Ну, тримайся, синку…

Лишившись сам-на-сам з Олесею, Захарко відчув, як у нього все затерпло. Задрижав, як самотній листок на дереві, повз яке проходили. Обпекла думка, що то зара буде…

Нарешті коханий сказав:

— От ми й прийшли.

Олеся не повірила своїм очам — вони рушили з вулиці до малесенької, перекособоченої, наче вбитої в землю дерев’яної хатини з манюнім віконечком, що підсліпувато зирило на світ й на прибульців.

— То є твоя хата? — Олеся спинилася, руки в неї затремтіли, а обличчя болісно скривилося. — Твоя хата…