Розділ «ІІ Родичі»

Родичі

10. Іграшка графині

У сорокові роки дев’ятнадцятого століття село Загоряни, яке до того до річки Мережки більше тулилося, посунуло до озера, дві нові хати неподалік нього з’явилися, а по тому на краю села стали будувати й нову волосну управу. Ці зміни спричинило рішення графа Драницького поставити край села, десь за півверстви від озера, невеличкий літній палац або літню дачу, куди мав приїжджати з сім’єю відпочивати саме влітку. Згодом від церкви туди перемістився й сільський центр, а від управи виросла єврейська, або, як у селі казали, жидівська вулиця.

Та графові недовго довелося тішитися літнім палацом. Незабаром виявилося, що сімнадцять літ тому, під час польського повстання, коли й народився знаменитий лозунг «За нашу і вашу свободу», Драницький допомагав повстанцям, а главі польського уряду князю Адаму Чарторийському поміг для озброєння війська значною сумою. Граф був людиною скрупульозною і дотошною, тож бажав, аби його участь у боротьбі за незалежність Речі Посполитої була зафіксована для нащадків. На біду, його розписка, що передає солідну суму, лишилася в якогось капітана Падерецького і, коли обшукали капітанів маєток, натрапили й на той папірець. Оскільки сам граф був недосяжним, бо перебував у Франції, постановили конфіскувати всі його маєтки, палаци і землю. Так сталося і з палацом у Любовні й літньою дачею в Загорянах. Загорянці (або загорєнці по-тутешньому) стали «державними селянами», тобто не належали вже нікому, крім імперії, але оброк, який тепер називався податком, мусили платити в державну казну.

Обидва палаци, позбувшись власника, стали швидко приходити в запустіння. Через літ двадцять власті схаменулися й оголосили про продаж графських палаців. Після кількох торгів і переходів з рук в руки, літню дачу-палац придбав якийсь далекий родич Драницьких, теж граф. Тільки італієць за походженням, Рафаель Тальміоні. Після купівлі він кілька років не навідувався до нової маєтності, та коли вже приїхав разом з сім’єю, тутешня місцевість, а особливо озеро, оточене з трьох боків сосновим лісом, так сподобалось графині, що вона сама взялася за розбудову дачі. Подивитися, як кипить робота, бігала й загорянська дітвора. А одного дня по селу стала рухатися дивна панська процесія. Помалу їхала карета, у якій сиділа графиня Марія Тальміоні, а поруч неї — маленька дівчинка років десяти-дванадцяти, одягнута в розкішну білу сукенку. Дівчинка була вродливою, але особливою вродою — на смаглявому личку сиділи великі, ба, величезні, як для такого маленького дівчиська, блакитні очі. З глибини зіниць тих чарівних очей виглядала глибока затятість володарки світу — втім, така затятість, що в майбутньому мала вибухнути не менш великими примхами, коли дівчинка виросте. Поруч карети йшли двоє — управитель палацу-дачі й сільський староста, а каретою, як і належало, правив кучер. Карета спинялася не коло всіх осель, а вибірково, там, де вказував староста, місцевий чоловік. З карети виходили обидві графині — доросла й маленька, йшли до хати. Була неділя, отож загорєнці у переважній більшості перебували вдома. Жінки в супроводі старости заходили на подвір’я чи до хати. Їм представляли дітей, точніше, хлопчиків, які жили тут. Дівчинка дивилася, хитала розчаровано головою. Так вони добралися до Млинища, найвіддаленішого сільського кутка, зайшли на ще одне подвіря. Коли перед графські очі постали два хлопчаки — тринадцяти й десяти років, — очі дівчинки радо спалахнули, вона ткнула пальчиком і гукнула спершу італійською, а потім російською:

— Це він! Він, він, він! Я його знайшла!

Тут наперед виступив управитель і звернувся до господаря, Антона Терещука, по-сільському Крячика. Він сказав, що її ясновельможність графиня Тальміоні пропонує (він затнувся), пропонує господарю своєрідну угоду на дуже вигідних умовах. Його син (до речі, як його звати?) йде служити до графів, а йому…

— То як тебе звати? — перепитав управитель, звертаючись вже до хлопчика.

— Остап, — злякано відповів той.

— Чудово, — сказав управитель. — Отже, ваш Остап іде в служки до малої графині, а за це ми платимо вам певну хорошу суму.

— Ви його хочете забрати? — батько Остапа теж злякався.

— Так, — сказала графиня, а управитель переклав. — Не бійтеся, йому буде в нас добре, дуже добре. Можливо, він побуває в інших краях і здобуде освіту.

Батько Остапа нічого не розумів. Зате, певно, щось збагнув малий, бо очі його закотилися, губи скривилися й він заговорив, швидко, мов у гарячці:

— Таточку, я винен… Я винен, таточку. Я вкусив там, там… того пана, який у них служить…

Хлопець упав на коліна. З подальшої його уривчастої мови стало зрозуміло, що кілька днів тому він разом зі своїм другом побував біля палацу. Там хлопці дивилися, як порядкують слуги, ну й ще гляділи, як на подвір’ї грається ось ця дівчинка. Потім дівчинка підбігла до них і щось заговорила по-своєму. Далі вона закричала, й з’явилася ось ця велика пані і їхній слуга. Слуга й схопив його за руку, а він з переляку й укусив його за палець, вирвався й побіг.

— Я його зараз покараю, — сказав батько. — Звиняйте, ваша вельможність. Всиплю двайціть п’єть гарєчих.

— Не треба, — вступила в розмову графиня, а управитель переклав. — Ми зовсім не хочемо його покарати. Ми хочемо забрати його до себе, бо так… Так хоче графиня Ліонелла.

— Так! Я так хочу! — Дівчинка тупнула ногою. — Я хочу, щоб цей хлопчик став моїм слугою. — І після невеличкої паузи: — Я виховаю з нього друга.

Вона сказала це італійською, вставляючи російські слова, а управитель знову переклав. Тоді додав від себе, що, виконуючи побажання їхньої ясновельможності графині Марії і маленької графині, пропонує господарям своєрідну угоду. Вони забирають хлопчика з собою… Не бійтеся, нічого поганого йому не зробимо, він житиме в літньому палаці й палаці, який у місті. Буде слугою маленької пані й… Так, і її другом. Правда, незабаром графиня планує поїхати спочатку на південь Росії, а потім до Італії. Хлопчик муситиме теж поїхати. Поки що його перебування розраховане на рік, і за цей час вони згодні заплатити панові господарю п’ятсот рублів. Так, п’ятсот рублів!