— Я ще не заміжня, — раптом сказала офіціантка.
— Ото да, — присвиснув дядько Іван. — Куди ж ваші хлопці дивляться?
— Як і ви, большей у чарчіну, — вже менш привітно вимовила Олеся.
— Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, — відповів Бройчик. — А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.
Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:
— Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.
Захарко було несміливо, знічено:
— А мо’ ни тре, дєдьку Йване?
— Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.
Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда — їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.
І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.
Захарко тоді:
— Що ж ви-те набалакали таке?
— Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… — сказав Бройчик.
— А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… — журився хлопець.
— Ти тико з нами більше ни пий, — наказав Бройчик.
Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.
Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила — йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.
Сказала-проспівала:
— Ой, горенько ти мойо… Чого же рабіць будєм?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діва Млинища» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ІІІ Сім любовей“ на сторінці 32. Приємного читання.