Розділ «ІІІ Сім любовей»

В обід вирішила подивитися, як тренуються солдати, те можна було робити тільки здалеку. Понтонники вже розбили табір на другому березі, під лісом. Щось потягло неї вздовж берега. Йшла, доки не почула:

— Стой, кто ідьот? Стоять на мєсте.

Побачила двох озброєних солдатів, поцікавилися, хто вона така. Варочка сказала, що місцева, з села, а робить в емтеесі, а то хотіла подивитися, як ото мости наводять. Солдати засперечалися — відпустити її чи доповісти старшині або ротному? Таки повели, і біля крайнього намету один із солдатів сказав:

— Товарищ старшина, вот нарушітельніцу привели…

Старшина виявився високим, молодим, з мужнім обвітреним обличчям. Варочка подумала, що десь вже його бачила і посміхнулася — то ж він махав їй з кабіни.

Старшина теж спитав, хто та звідки. Варочка пояснила і раптом подумки попросила: «Не відпускай мене». Старшина сказав, що ходити тут, звісно, цивільним не можна, навіть із цього села, але таким симпатичним порушникам можна й пробачити.

— Дєкую, — видихнула Варочка.

І подумки: «Симпатичний… Тоже… Не Васько».

Старшина відпустив солдат і сказав, що однією подякою не обійдеться, доведеться провести, щоб ще раз не заблукала.

Так Варочка знайшла свою долю. Принаймні, думка, що виникла, коли попрощалася зі старшиною, гріла її цілу дорогу і підносила на невидимих крилах. Вона вперше задала собі два запитання, які задавала й потім, на які не знаходила відповіді. Перше: чому вона пішла вздовж озерного берега аж до військового табору, і друге: чи справді то Ростислав, як звали старшину, виглядав із кабіни військової машини на шосейці й привітно махав рукою… Зрештою, це не мало великого значення, мало інше: вона йшла назустріч своїй долі, своєму щастю й прийшла до нього. Вдома того дня на неї, звісно ж, чекала Валерка — зарюмсана, охрипла від крику, геть мокра і закаляна, бо ж мама ще ніколи так довго не затримувалася на роботі. Швидко обтерла, перевдягла, погодувала, а потому нагріла води й вимила доцю. Вона обціловувала маленьку й розповідала, якими вони відтепер обоє будуть щасливими. Бо ж доля, Бог мусять зглянутися над ними. Нарешті змилуватися… після смерті батьків і її невдалих пригод.

З того дня розпочався роман Варочки й старшини Ростислава Тищенка. Вони зустрічалися щовечора, а часом і вдень, цілий місяць, доки понтонники стояли табором на березі озера. А потім, коли повернулися до міста, Варочка їздила автобусом і попутними машинами до Любовня, а Ростислав приїжджав (часом теж автобусом, а часом воєнною вантажівкою чи й командирським «бобиком», що неї особливо тішило) до Загорян. Зустрічалися в лісі, на лавочці, в гайку поблизу емтеесу, в його кімнаті в гуртожитку для офіцерів і надстроковиків, на квартирі в його товариша. Ростислав не сипав жартами й дотепами та анекдотами, як Роман, не зітхав безнадійно, як Грицько, слова добував не часто, але були вони для Варочки по-особливому вагомими й значимими. Незабаром вона знала про коханого (так, так, коханого, ще й якого) геть усе. Ростик був із селища біля великого міста над Дніпром, туди ж незабаром мріяв і повернутися. Бо він служив строкову солдатську в їхньому місті, по її закінченні лишився на надстрокову і через пару літ служби став старшиною. Шкодував, що як був ще сержантом, не ризикнув поступати у військове училище, ну, та нічого, своє наздожене, йому ж тільки двадцять сім. Вже домовився про переведення восени у військову частину в їхньому місті, а там поступить на курси молодших лейтенантів і все одно стане офіцером. Ростикові батьки, як він казав, мали їй сподобатися. Батько був простим роботягою, все життя слюсарював, а мати хоч і вчителька початкових класів, теж проста, із села. Мають свій гарний будинок. У Ростика були ще старші брат і сестра («Як у мене», — щасливо сказала Варочка), обоє вже одружені, мають дітей.

— Познайомишся ще з плем’яшками, — сказав Ростислав, і од цих слів Вароччине серце солодко завмерло. — Хуліганисті стервеці, особливо Костик Толіків, ну, нічо, наведемо порядок.

Про себе Варочка розповідала теж усе. Крім одного — про пригоду з Романом і про її Лєрку-Валерку. Доця по поверненні мами з любовних мандрів вже стрічала її щасливим агуканням, віднедавна навчилася й сидіти. Варочка з трепетом чекала дня чи вечора, коли муситиме розказати коханому про Валерочку. Було боязко, але втішала себе тим, що раз любить так неї, то мусить полюбити і неїну крихітку, кровиночку.

Ростик довгенько не поспішав розвивати їхні любовні стосунки, це її трохи навіть ображало, але й водночас радувало — бачила, що він в усьому статечний, ґрунтовний, як і належало бути справжньому чоловікові. Поки що великою радістю для Варочки було нетерпеливо поспішати на побачення в селі чи місті й блаженством потрапляти в міцні, дужі, солодкі обійми. Вона ще не знала, яке ще більше блаженство чекає на неї попереду.

Коли Варочка стала повністю його, то віддалася, впала у справжні обійми й любощі, як лягає на долоню доспіла-доспіла вишня, по вінця налита соком, але ще не переспіла. Незабаром вона переконалася, що Ростикове кохання не йде ні в яке порівняння з тим, що знала досі, — грубим, квапливим зляганням з директором, дужими, але якимось надто обережними любощами тієї єдиної ночі з Романом, не кажучи вже про короткі сеанси з кількома слюсарями і шоферами в каптьорці коло ремонтної майстерні чи в кабіні самоскида — ті здавалися дурним сном. Ростик виявився настільки потужним чоловіком, що від захвату у Варочки дух відлітав кудись аж за хмари. Вона іноді сама мовби не перебувала під ним чи зверху, а літала в час любощів так високо, що боялася впасти.

Після таких побачень Варочка ловила себе на думці, що їй хочеться зробитися маленьким слухняним кошеням, котре треться об ноги коханого чоловіка. Найкращого у світі чоловічища, її власника і повелителя. Восени Ростик вдруге їй освідчився й сказав, що справа з переводом його в рідне місто фактично вирішена й незабаром вони туди поїдуть. Обоє. Так і сказав — обоє. Він познайомить її з татом і мамою, братом і сестрою, плем’яшками.

— Ти, до речі, так і не завела мене до своєї хати, а казала, що живеш сама, — з легким докором додав.

Варочка зрозуміла, що настав час, що мусить відкрити те потаємне, що досі приховувала.

Завмерла її душа, тільки шалено на ціле село стугоніло серце, враз стала мокрою спина.

— Ти мене справді любиш? — вона здивувалася, як хрипло звучить її голос — геть чужий.