Розділ «ІІІ Сім любовей»

— П’єтий день, — відповіла Гапка. — Нє, кажися, шостий.

— Це гірше, — Іван Антонович нахмурився. — Треба негайно в лікарню.

Емтеесівською ж машиною і відвезли Гапку в районну лікарню, та врятувати не змогли — гній розлився вже по кишечнику. Мати досі берегла молодшу дочку, як уміла, бо відчувала, що та, як казала Гапка, крутьвертькова. І прикрикнути могла, коли та десь затримувалася, й насварилася, коли завважила, що з нею, шістнадцятилітньою, вже вистоює за ворітьми дорослий парубок.

Тепер Варочка лишилася сама й вирішила, що їй одній треба свою долю та життя облаштовувати. Виждала належних сорок днів по материній смерті, вистояла в церкві пам’ятну молитву, зібрала родичів і сусідів на сороковини — другий поминальний обід з приводу відльоту душі у далекі світи, і вже, як проводила сестру зі швагром, натякнула, що хтіла б і вона на людській роботі побути. Натяк Євген, Женьчик, як називала чоловіка Люба, зрозумів, пообіцяв подумати. Довго думати Варочка не дала і вже через день сама заявилася в ту МТС перед його світлі очі. Зі збентеження, з яким зустрів швагро, Варочка збагнула, що думання ще й не починалося. Проте збентежений Євген велів почекати й сказав, що зараз переговорить з директором, у них взагалі-то вакансій нема, особливо для жінок, але, може, у майбутньому… Він щось придумає…

— Давай, я тоже піду з тобою, — несподівано для самої себе сказала Варочка.

— Ну, якщо хочеш…

— Хочу…

Варочка вперше опинилася за цегляною загорожею на території машинно-тракторної станції. Директора вона вже бачила на весіллі Люби й Жені. Він був ще не старий, літ під п’ятдесят, із залисинами. Тепер вона згадала, як її вразило на весільному подвір’ї перетворення суворого поважного чоловіка-начальника на веселого, навіть безшабашного танцюриста, як він сказав: «А станцюю-но я з цею кралечкою-сестричкою». І їхній танець, і блиск живих, лукавих, хтивих очей при танці — все постало перед очима.

У приймальні директора сиділа невродлива гостроноса дівчина — донька вчительки, присланої зі сходу. Варочка глянула на неї й не могла приховати відвертої зневаги. І раптом подумала, що з часом вона може перейти сюди, в приймальню.

— Ви до нас у якійсь справі? — спитала дівчина.

— І справа, і зліва, — відповіла усміхнена Варочка.

З кабінету директора Євген вийшов швидко. А потім ту величеньку кімнату осяяла і усмішкою, і ходою, якою зачаровувалися всі загорянські хлопці й чоловіки, Варочка. Ледь ступивши до кабінету назустріч директорському позирку, вона знала, що тут працюватиме.

Так воно й сталося. Директор сказав, що їм не завадить третя прибиральниця, штатним розписом при розширенні штату посада передбачена, а штат у них якраз розширюється, з часом, можливо, з’явиться потреба в другій посильній… Він багатозначно кашлянув… Робота Варочку не лякала. Тим більше що її виявилося не так і багато — вранці прийти, протерти пилюку в кількох кабінетах, помити підлогу, вигребти і винести папірці з корзин, що стояли коло столів, часом поприбирати огризки з їжі — в конторі станції працівники часто влаштовували вечері з випивкою. З двома іншими прибиральницями Варочка порозумілася швидко й навіть почала ними командувати — то були сільські баби старшого віку. На дівку-посильну, котра сиділа в коридорі й вічно гризла то яблуко, то сухаря або шкоринку хліба, дивилася іронічно. Робота в неї, звісно, не бий лежачого — час від часу то щось віднести в контору колгоспу чи сільраду, або когось покликати, але ж треба сидіти цілісінький день. Варочка ж, помивши та поприбиравши пару годин, могла бути вільною, щоб з’явитися під кінець робочого дня. Вона або йшла додому і поралася на городі, доїла корову, яка верталася з ранкової паші, готувала пійло поросяті або просто вешталася по станції.

Машинно-тракторна станція — то було всуціль чоловіче царство, окрім трьох прибиральниць, видри-секретарки, ледачої посильної, товстенної бухгалтерки й кривоногої дівчини- обліковця. Чоловіки, а головне молоді симпатичні хлопці, приганяли й забирали зі стоянок і майстерні гусеничні й колісні трактори, вантажні машини-таратайки й міцніші самоскиди, комбайни, бульдозери, нарешті великого тягача. Чоловіки трудилися в майстерні, кузні й на ремонтно-складальному майданчику. Всі вони мали щастя час од часу спостерігати її диво-ходу, загадково-звабливу посмішку й позирк великих зеленкуватих очей, ледь-ледь зі знаменитою косинкою. Часом кидала гостреньке слівце у відповідь на надто масний жарт, часом дивилася оцінювально й заклично, раз-два й підморгнула.

Незабаром вона стала на станції своєю. Могла й затриматись побіля якогось гурту, навіть пийнути краплину самогонки — тут те пійло не виводилося. Та від чиїхось надто довгих рук спритно виверталася, а то й била — рука в самої Варочки була міцною. Така поведінка хлопців розпалювала, як і хода, як позирки, будила уяву, й у Варочки з’явилися залицяльники. Кількох вона відкинула одразу — одного за корячкувату поставу, іншого за плескатого носа, в третього явно зарано намічалися залисини. А от між двома завагалася.

Грицько працював у майстерні, виходив надвір із вічно замурзаним носом, був токарем якимось таким умілим, як казали, ніби вродженим, так вправно виточував деталі для ремонту тракторів і комбайнів, що директор уже двічі вибивав йому відстрочку від служби в армії. Він був вічно заклопотаним роботою, виточуванням тих деталей. Варочка заходила до майстерні, аби щось прибрати, а то й просто так, щоб у черговий раз побачити, як Грицеве лице, коли вона проходила повз, наливається рум’янцем, його осяває щаслива усмішка й він засоромлено (геть би дитина) одвертається. Селянська дівчина з практичним розумом Варочка знала, що з таких виростають найліпші чоловіки — віддано-слухняні, вірні й роботящі. Та надто вже сором’язливим і мовчазним був Грицько — жодного разу не зачепив, не пожартував, слова тре було з нього тягти кліщами, тільки й того, що бовкнув одного разу, коли її угледів:

— Гля, хлопці, наша квіточка зновика в нас цвіте.

І одвернувся, мовби сказав щось сороміцьке.

Слів тих йому стачило на тижнів два.

Інша річ — Роман. Він робив водієм єдиного в МТС тягача, яким завозив поламані трактори й машини, що їх вже не можна було відремонтувати в полі чи на дорозі, часом витягав загрузлі на болотистих дорогах. У жнива пересідав на комбайна й заробляв, як для села, чималі гроші й зерно. Роман був, на відміну від Грицька, веселим, товариським, за словом у кишеню не ліз, сипав жартами й анекдотами, легко ставав душею компанії, а головне, був теж явно небайдужим до Варочки. Одного разу, коли вона йшла додому, почула за спиною гуркіт. Озирнулася. Мимо проїхав тягач, Роман помахав з кабіни рукою. І раптом з тягача, який продовжував поволі котитися, вистрибнув Роман, схопив Варочку в оберемок, поніс і так само на ходу посадив на платформу, причеплену до залізної черепахи.