Розділ «ІІІ Сім любовей»

Єдиний він такий на світі.

І для неї, і для Тоні. Найліпшої у світі Тонечки, яка стала рідною мамою, більшою, ріднішою й за матір, і за сестру. Що ж діяти?

Чого він отак, одразу все проявив? Без слів, одними очима, порухами безмовних губ, лицем, що мов місячне сяйво серед ночі (ночі душі?) стало випромінювати…

Те все мало не одразу проявитися…

Те все… Чого його не тилько вона, а й Тоня одразу відчула…

Сестри проплакали цілу ніч. Безмовно. Без сліз. Уперше в різних кімнатах.

А під ранок Софійка не витримала, встала, пішла до Тоні. Лягла поруч, притулилася. Тоня не відштовхнула, вони обнялися, як колись у дитинстві, мовби геть по-дитячому почали цілуватися.

— Я відмовляюся, я вже відмовилася од нього, — прошептала Соня.

Вранці вони обоє встали мовби новими. Поглянула Софійка за вікно й скрикнула:

— Сніг… Глянь, Тонечко, випав сніг!

— Сніг… Справді сніг, — прошептала Тоня.

— Ти ж не бачиш… Поглянь, яке все біле довкола.

— Я відчуваю, — сказала Тоня.

Вона підвелася й теж підійшла до вікна. Земля, сад — все було білим-білим. Казковими, мовби вирізьбленими, віти дерев у садку. І все чистим-чистим, аж святковим.

— Це неспроста, — прошептала Тоня.

Цей ранок приніс їм примирення й новий стан душі.

Та зима тривала й життя тривало.

Вдень прийшов Зенько й без слів почав помагати одгортати сніг. Софійка лишила їх удвох, пішла до хати, сіла на лаві, прихилилася до стіни й кусала губи. Аж кров на них виступила.

Тоня і Зенько стрічалися цілу зиму. З настрою сестри, коли та верталася з побачень, Софійка відчувала — Зенько не пропонує одружуватися. Тоня силувано усміхалася й розповідала, які ніжні слова він дарує.

— Ми чекаємо весни, — якось сказала Тоня.