Розділ «І Рекрут»

Ну, звісно, мама, як новиною, рішенцем своїм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

— Що ж ти такеє надумав, синку?

Панас про те, що Тараса од войска звільняє, почав було:

— То ще ци випало б ци нє… Надвоє баба ворожила.

— А мо’ й випало б… Оно я чув, що тилько з тих домів, де ни взяли, й братимуть…

— То ж він, мамо, ни просто так рішив Пилипа міняти! — вигукнув брат. — Все діло в тій заразі, Парасці. До Буци вона хилиться, от Панас із горя й учварив таке.

— То правда, синку? — мама дивилася згорьовано, з розпачем. — Пилип пуйшов би, то диви, і за тибе пушла б тая Параска.

— Ни хочу я чужого щістя красти, — сказав Панас і вийшов з хати.

Ще важче, ніж мамі, було сказати Парасці. Сказати Парасці, а не Пилипові… «Парасці, Парасці, Парасці», — ішов і твердив подумки Панас. Чого — й сам не відав. Тильки, як заведений повторював те ім’я. Ненависне і любе.

І вже, як підходив до хати, зрозумів — сподівається на диво. На відмову Параски од його жертви, чи на щось інше? Сподівання його наче не мало імені і було поза сприйняттям і розумінням, не мало й назви. Воно жило наче не в ньому, а… А, може, в тій же дівчині, що так ламала його долю. Ім’я його було не відмовою Параски, а чимось невідомим.

Параска в хаті пришивала до рукава латку. Зирнула, очі опустила, а тоді знову підвела.

— Доброго здоровля, — відказала на його привітання. — Спаси Біг.

Панас одразу й випалив — та хрипко, застигло, а слова мовби мерзли на льоту.

— Я рішив піти в рекрути замість Пилипа.

— Ти… Нащо?

Зойк її був болісним і в той же час народжений чимось незнаним, може, теж її вірою, надією чи не віданим і нею самою.

Звелася на ноги, стала зовсім близько біля нього.

— Я ни знаю нащо, — сказав Панас.

І додав по хвилі:

— Так ліпше буде тобі.