Розділ «І Рекрут»

Та Панас наказав:

— Вольно! А то зновика в стрій поставлю… Геть! Бягом!

Вони й побігли підтюпцем до мосту. Почув ще, як мати дорікає дочці, що раз така дурна, не вміє язика за зубами тримати, то типерка буде в тих голопузих Бендюків на полицю зуби класти. Присів на якусь гілляку. Гіркота заливала очі потом і мовби довкола потемніло. І враз після того світло-світло стало.

— Що, солдате, свіжатини захотілося? — сказав уголос і побачив сина, котрий прямував до нього. Устав, засунув шаблю в ножни, синові назустріч рушив.

Перед ним лежало село — його й начеб не його.

І сина хотів ось-ось зустріти, й боявся. Звідки ця боязнь? Нащо була та комедія? І то не Гафія так учинила, а… А Параска? Що змінилося за ці роки, куди витік його час? Чи життя — то щось інакше, ніж те, яким жив?

«Та я ж поборов його, — подумав Панас. — Ось же мої рани… ниють ночами… ось же мої ноги, які стільки сходили. А там йде оно Параска, яку колись любив, заради щастя якої пішов до війська… Вона так ни мусила чинити… Я побачив неї ув Гафії, Гапці, а Параски там ни було, от яка біда… А може, Параски ни було і в самій Парасці?..»

Син підійшов до нього, а він до сина.

— Що, тату, тута було? — спитав Марко.

— А нічого, синку, — одказав Панас. — Нічого. Так… Маньоври…

І поклав руку на чорняву синову голову.