Розділ «І Рекрут»

Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові — по голові його хоче погладити.

Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув — не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть — а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.

Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?

— По гриби ходив? Міг би й мине покликати…

— А тре? — не стримався Панас.

— А чого ж нє? Ходили ж ни раз.

— Ходили…

«Вже як чужі», — подумав Панас.

І далі — чужими, виявляється, і були. Нічого, станемо рідними…

— Я вчора той…

Затнулася, збилася, зам’ялася, слова в горлі забулькали.

— Знаю, до хрещеної бігала, — перебив, підправив її виправдання Панас — чути брехню з цих вуст йому раптом стало нестерпно.

— Тре було…

Вона ще раз підняла голову, очима зблиснула. Їхні погляди зустрілися. Гарні, великі, ледь зеленкуваті очі пропекли його наскрізь. Наче докоряли за його щастя, удачу, за те, що остається… Ци так здалося?.. Сум, що сидів у глибині цих диво-очей, раптом наче покликав його за собою. Ходімо кудись, далеко звідси, оповім тобі про печаль, якої ти ще не знаєш…

«Я знаю», — ледве не промовив Панас уголос.

— Приходь на свіжі зеленички, — сказав натомість.

— Прийду, як попораюся…

Параска навіть силувано усміхнулася. Панасові раптом здалося — та усмішка пахне полином. Гіркою травою, що невідомо, як висіялася. Відвернувся і рушив. Уже як відійшов трохи, озирнувся. Параска дивилася йому вслід і щось ніби шепотіла. Може, яке закляття посилала, може, про щось просила. Про що? Махнув рукою.

Дівчина й собі змахнула. Так, мовби хтіла злетіти, одірватися од землі, й не могла.