Розділ «І Рекрут»

Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.

— Подарувати хочеш сибе на прощаннє…

Вона зітхнула. Сказала:

— Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок — то краплина од твого…

Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.

— Ходімо… Десь он туди, в садок, — прошептала Параска.

Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.

Він спинився.

Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.

— Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?

— Панасе, то я… Я рішила…

— Пилип знає? — Панас уже рикнув. — Знає ци нє? Кажи правду!

— Знає, — сказала Параска тихо. — Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…

Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.

— Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.

…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув — таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.

Ту, яка мала бути його.

Одну-однісіньку на цілім світі.

І тут обоє, разом, і Пилип, і Параска опустилися на коліна на замерзлу вночі землю. Схилили голови.