Розділ «І Рекрут»

Панас звівся, сказав:

— Щоб ви-те усенькі знали, що хочу йти служити, сам хочу. Судилося, то й піду. Бо інакше ни можу…

І чарку полив’яну, маленьке горняточко, перехилив, закашлявся. Мати хрещена Марина раптом вибухнула:

— Та хай би вона вигорєла, тая дівка проклята, ци на ній цвіту насіяно, ци то світ клином зійшовся… Отако долю собі ламати…

— Цитьте, кумо, — тихо сказала мама Юстина. — Мій син знає, як чинити. Цитьте… Бо, може, Бог на його зара дивиться…

— А давайте ліпше пісню заспіваємо, — сказав Панас. — Я ж ни на той світ іду.

Він співав разом з усіма старовинної народної пісні, бозна з яких літ і часів позиченої. Про долю, що край шляху стоїть, когось виглядає. А його доля…

А як розійшлися гості, а батькові родичі з другого села до сну в їхній хаті готувалися, брат Панаса за рукав:

— Там коло воріт тибе тая…

Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще більше ятрити? Не піде.

Пуйшов. Не своїми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски біліла в темряві.

— Нащо прийшла?..

Видихнув і одступив. Вечір обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечір. Вечір запах, як мовби осінь на весну перетворилася.

Зрозумів — то чує, як пахне неїне тіло.

Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:

— Мо’ трохи одійдемо?

«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», — подумав раптом Панас.

Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.

— Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.

— Роби, що хоч…