Розділ «І Рекрут»

Спинився. Зрозумів, що от-от заридає. Не зі страху, з розпуки, із жалю до себе, із того, що не може вибрати, вирішити, а тре вибирати. Тре конче вибирати.

«Господи, чого ж ти ни хочеш мині помогти?» — спитав Панас.

І далі подумав: «Діво, Діво Млинища, ци ти є, ци тибе нима? Чого ти з’явилася й ни хоч явитися зновика? Явися, а нє, то убий, залоскочи, випий мою кров… Нивже навіть цего ни достойний? Я, що стоїть отут серед лісу, вночі, чоловік, якого ни люблять, зате який любить сам… де моє щістє, моя доля, хто неї виколише для мене бідолашного».

Відповіддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лісовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорі, али типерка він і не зміг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Діва Млинища на небі зникла. Затуляє, певно, хмара те місце. Не дивиться зірка на нього.

Панас відчув: тре вертатися. Ані тут, де він бачив Діву Млинища, ні далі в лісі, її не стріне. Вона ж являється раз на сто літ, то чого ти хочеш, чоловіче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нічного лісу…

Після другої своєї, ще безсоннішої ночі Панас вирішив насамперед сходити до старости. Спитає, чи то справді мінятися можна, за когось на службу йти, чи йому тоді почулося. Уже при виході з хати спинився, майнула думка — може, тра спершу з матір’ю й братом порадитися? Відкинув спокусницю, бо відчув — можуть його уговорити, піддасться, бо… Бо хоче піддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

— Щось сталося? — староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

— Сталося, дєдьку Юхиме, — Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

— То кажи… Цим можу — поможу. Якщо свататися хочеш — то типерка тобі можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив — без запитання про те, чи йому ни почулося — що хотів би сам до війська піти служити.

— Сам? — староста вельми здивувався. — Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

— Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова- буци… Буци?..

— Тоді чого ж?

— Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…

— Він просив?

— Нє… Я сам…

— Ніц ни второпаю, — сказав дядько Юхим.