Розділ «Львів, 1 березня 1904 року»

— Вогонь! — вигукнув комісар, і вони з Самковським вистрілили.

Одна куля вп'ялася візитерові в плече, а інша застрягла у стіні. Зиркнувши на поліцейських хижим поглядом, чоловік, перш ніж залунали нові постріли, щосили стрибнув і всім тілом навалився на віконну шибу.

— Сучий син! — розпачливо вигукнув комісар, кидаючись до розбитого вікна.

Помешкання знаходилось усього на другому поверсі, а під ними була розкисла глина. Вістович встиг побачити, як чоловік, вправно перекинувшись через себе, щоб пом'якшити удар об землю, різко метнувся вбік. І наступна куля з браунінга Вістовича влучила в калюжу.

Самковський і решта поліціянтів кинулись на вулицю. Проте той мов крізь землю провалився. Навіть за годину пошуків жодного сліду втікача не вдалося знайти.

— Не можу повірити, — сказав Вістович, — Упир був у нас в руках...

Ад'юнкт і решта мовчали, намагаючись привести до тями нокаутованого капрала. Можна було злитися скільки завгодно і на кого завгодно, але ситуації це б не змінило.

Повернувшись на Академічну, Вістович важко сів за свій стіл. Спершись на спинку стільця, він зажмурив очі і втиснув пальці в чоло. Десь глибоко в мозку зароджувався мерзенний біль.

За півгодини до кабінету зайшов Ріхард Штальман.

— Дозволите, комісаре? — запитав віденець.

— Ви вже зайшли, пане шеф-інспекторе, — відповів той. — Хіба видно, щоб я був проти?

— Ви не в гуморі.

— Так, даруйте.

— Чув, що ви майже схопили Упиря.

— В тому й річ, що «майже схопили».

Вістович уже приготувався до докорів і повчань, але Штальман несподівано сказав геть інше:

— Однаково вам вдалося більше, аніж віденській поліції. Кажуть, ви навіть його поранили?

— Не думаю, що серйозно.

— Так чи інак, але я вам вдячний. Тепер, гадаю, він швидко опиниться в наших руках.

— Або ж заб'ється у якусь нору, мов звір, щоб зализати рани, і тоді знайти його буде ще важче.