Розділ «Львів, 1 березня 1904 року»

— Це ні до чого вас не зобов'язує.

— Крім того, галичани — це така етнічна група, що не піддається аналізові.

— Убивця — віденець, чорт забирай.

— Найпевніше, що віденець галицького походження.

— Гаразд, тоді даруйте за турботу...

— Стривайте.

Доктор Фройд зморщив чоло, мовби в голові його виник раптовий біль. Потім збив попіл до попільниці і промовив трохи стишеним голосом, ніби боявся, що його підслухають:

— Як на мене, комісаре, то його... особлива любов до власних речей могла виникнути внаслідок якої-небудь дитячої образи. Найпевніше, сексуального характеру. І цей ніж, ви вже даруйте за подробиці, для нього підсвідомо — символ чоловічності... Розумієте?

— Не зовсім.

— Гаразд, я спробую пояснити. Усе, що нас оточує, всі предмети довкола нас, сприймаються одночасно свідомістю і підсвідомістю. Свідомість трактує їх, спираючись на власний досвід. Скажімо, ось переді мною фаянсова філіжанка, і моя свідомість добре знає, що в ній приносять каву... У той же час підсвідомість наділяє цю річ певним значенням. Наприклад, філіжанка може осоціюватися з жінкою. Точніше, з жіночністю... Словом, кожен предмет, хоч і не обов'язково, може на підсвідомості викликати в нас дуже сильні переживання, яким подекуди важко дати раду. Найперше тому, що ми не розуміємо природи цих переживань. Їх розуміє тільки наша підсвідомість. Для неї кожен предмет — це символ.

— І навіть сигара? — в'їдливо запитав Самковський.

— Навіть сигара, — відповів доктор. — Хоч іноді вона означає лише мою шкідливу звичку курити, і тоді це лише сигара.

— То як щодо вбивці? — сказав Вістович.

— Гадаю, сьогодні він буде стримувати в собі агресію. Усім, хто матиме з ним справу, слід бути обережним. Зауважте, я кажу не про його страх, а саме про агресію.

— Якщо ним керуватиме лише агресія, то цей психопат нічим нас не здивує, — сказав комісар. — Нам із Самковським вже час, докторе Фройде. Зробимо свою роботу, а тоді повернемось за цей столик. Гадаю, ще навіть разом пообідаємо.

Поліціянти підвелися і мовчки вийшли з кав'ярні. Підставне помешкання знаходилось на вулиці Собєського. З Академічної вони рушили на вулицю Валову, а далі, минувши вузький провулок, опинилися на місці. До помешкання підіймалися поволі, прислухаючись до кожного свого кроку. Вузькі сходи вивели комісара та його підлеглого до тісної комірчини, що знаходилась поруч помешкання. Тут уже чатувало двоє поліцейських, чиї нерухомі постаті виднілися в темному просторі. Привітавшись, Вістович припав оком до шпарини, крізь яку було видно простір сусідньої кімнати. Вбраний у цивільне капрал Шельонг поволі походжав з кутка в куток, мовби звикаючи до тимчасової ролі господаря. Між ним і тими, хто очікував у засідці, були лише тонкі двері. Підходив полудень.

— Сподіваюсь, той психопат пунктуальний, — прошепотів у темряві Самковський. — Тут дихати нічим.

Хтось із поліціянтів зняв зброю із запобіжника.

— Стріляти тільки за наказом, — попередив комісар. — Тут місця, як в собачій буді. Ще перестріляємо один одного.

— Та він один, пане комісаре, — стиха відказав поліцейський. — Стріляти не доведеться. Скрутимо сучого сина в баранячий ріг. То я так, за давньою звичкою...