Розділ «Львів. 27 лютого 1904 року»

— Що, курва?!

Вістович вже не стримувався.

— Хтось убив його.

— Убив? Отут, під вартою?

— Так.

— Негайно покажіть тіло й камеру, де це сталося.

— Не маю права. В мене наказ...

— Плювати мені на ваш наказ! Проведіть туди зараз же!..

І не чекаючи на наступну відповідь, комісар сам відштовхнув офіцера і рушив далі похмурим смердючим коридором.

— Поліція! — промовив він наступній варті, що загородила дорогу. — Де камера з покійником?

Вартові розступилися і вказали на наступні двері. За ними знову тягнувся коридор, в кінці якого й була камера Тофіля. Мертвий професор лежав просто на підлозі, широко розкинувши руки. В очах його виднівся іще не схололий жах.

Поруч з Вістовичем опинився офіцер, який спинив його перший.

— Як це могло статися? — запитав його комісар. — Як сюди міг потрапити хтось сторонній?

Той розгублено стенув плечима.

— Думайте, чорт забирай! Думайте! — нетямився з люті комісар. — Кого стороннього ви сюди впускали сьогодні?

— Нікого.

— Ви впевнені?

— Так, цілком.

— Негайно закличте сюди всіх, хто охороняв цю камеру!

— Слухаюсь...