Розділ «Львів. 27 лютого 1904 року»

— Нечасто, — погодився ад'юнкт.

— Отож-бо. Можливо, я помиляюся, але це, як на мене, непоганий доказ того, що незнайомцем був Упир... Крім того, пригадайте, що в нього пошкоджений палець на правій руці. Саме це й пояснює його незграбність. А тепер найголовніше, Самковський.

— Адреса крамниці? — перепитав той.

Вістович кивнув.

— Гадаю, він купив ті аркуші в найближчій до свого помешкання. Принаймні можемо й це припустити.

Самковський знову взяв до рук відкладений папірець.

— Крамниця знаходиться на вулиці 3 Травня, біля готелю «Імперіал», — сказав він.

— Отже, слід перевірити всі помешкання на найближчих вулицях, які були здані в оренду за останні три доби, — промовив Вістович. — Перевірити також список постояльців «Імперіала». Раптом нам пощастить.

Від передчуття нудної рутини Самковський зовсім скис. Але подітись було нікуди. Допивши каву, він розгорнув мапу міста і почав досліджувати околиці вулиці З Травня.

Після обіду поліцейські нарешті отримати дозвіл відвідати в'язня-смертника, професора Тофіля, і квапливо вирушили з Академічної на Баторія. Увесь час Вістовича не залишало якесь важке передчуття, і вже перед самими воротами в'язниці воно посилилось.

«Що за чортівня, — подумав комісар, витираючи спітніле чоло і дослухаючись до пришвидшених ударів серця. — Невже нерви так сильно зіпсувались за останній час?..»

Він глянув на Самковського. Той виглядав спокійним, проте навіть найменша частинка цього спокою не передалась Вістовичу. Він раптом пригадав, що такі самі відчуття пережив нещодавно у Бродах. І навіть біль у потилиці виявився той самий.

— До в'язня не можна, — зупинив їх молодий офіцер.

— Як це не можна? — здивовано запитав комісар. — Годину тому ми отримали дозвіл.

— Дещо сталося годину тому, — сказав офіцер, і поліціянти помітили, що він зблід як смерть.

— Що сталося?

Офіцер промовчав.

— Що сталося, я вас питаю? — гаркнув Вістович.

Чоловік сіпнувся так, мовби голос комісара справді вивів його із заціпеніння.

— В'язень помер.