Розділ «Львів. 27 лютого 1904 року»

Вістович і Самковський з цікавістю глянули на нього.

— Цей убивця, Упир, як його назвали у Відні, надзвичайно марнославний суб'єкт. Здається, йому надзвичайно подобається обсервувати вашу безпорадність, — сказав Фройд.

— Приблизно те саме сказав і професор Тофіль, — тихо зауважив Вістович.

— Що, даруйте?

— Я вже чув думку психіатра з цього приводу, — голосніше сказав комісар. — Вона була схожою на вашу.

— Он як? Що ж, це зайве ствердження моєї рації.

— Не сумніваюсь.

— Я б ще додав, що такі люди надзвичайно чутливі до довколишнього простору, — продовжив Фройд.

— Що це означає?

— Що їм патологічно важливий, наприклад, інтер'єр власної кімнати... Або речі, якими вони користуються щодня, — пояснив доктор.

— А як пояснити його дурнувату гру в підказки? — Вістович дістав з кишені шахову туру.

— Дуже просто, комісаре... — Фройд раптом уважно подивився йому просто увічі: — Цей сучий син запрошує вас у свій світ. У свою гру, як ви зазначили.

— Не уявляю, як це нам знадобиться, — скривив усмішку Самковський.

Проте Вістович і далі дивився на співрозмовника.

— І що б ви порадили? — запитав комісар.

— Просто прийміть його правила, — відповів доктор, — зрозумійте їх і спробуйте обіграти його самого.

— Пане Вістовичу! — раптом почувся голос штабс-капітана.

Комісар озирнувся. Козуб стирчав з дверей, тримаючись руками за дерев'яну лутку.

— Що сталося? — запитав Вістович.

— Вам телефонують зі Львова, як ви й наказали, пане комісаре.