Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Як бачите, пане Шоделю, я в цьому вагоні разом із вами, то ж тішитись причин у мене небагато.

— І все ж таки...

— Не хочете вийти в тамбур? — перебив його Вістович.

— Навіщо?

— Викуримо по цигарці. Я пригощаю.

— Курити можна й тут.

— Пішов у тамбур, сучий сину, — нахилившись до вуха свого співрозмовника, чітко промовив комісар.

Він зрозумів, що настав час для його метаморфоз, і перевтілення Вістовича справило на Шоделя не менше враження, ніж його власне на комісара. Поліцейський відгородив його від решти пасажирів і дивився так грізно, що товстун мав за краще не опиратись і йти туди, куди йому наказали.

В тамбурі він вже не так єхидно і впевнено перепитав:

— То ви їхній спільник? — Шодель, вочевидь, мав на увазі повстанців ЗУНР.

— Ні, — буркнув Вістович.

— Але ж ви не торговець вином, правда?

— Як і ви не той, ким себе назвали.

— Що ж, ми квити.

— Не зовсім.

— Чому?

— Бо я служу у віденській поліції, а ви перемитник, злодій і пройдисвіт, хоч колись і справді були адвокатом.

— Що ви в біса собі дозволяєте?

— Стули пельку. Що у твоїй валізі?

— Особисті речі.