Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Брешеш. Коли затрусило поїзд, ти першим ділом вхопився за неї. Навіть саквояж на колінах був не такий важливий для тебе.

— Там цінні особисті речі.

— Тоді б ти не спирався на валізу ліктем.

— Дурниці, пане Вістовичу, — впевнено сказав Шодель, але ця впевненість, видно, коштувала йому титанічних зусиль.

— А це також дурниці? — раптом промовив комісар і встромив руку в його кишеню.

Шодель спробував удати обурення, проте в руках Вістовича вже був невеличкий гарно оздоблений жіночий годинник.

— Гадаю, саме зараз пані Фрюліх його шукає, щоб дізнатись котра година, — тепер комісар відверто з нього знущався, — як адвокат став перемитником, я ще можу збагнути. Але як зробився звичайним кишеньковим злодієм, мені відверто невтямки.

Шодель побілів, як стіна.

— Часи такі, — здавлено мовив він.

— Аякже.

— Не виказуйте мене, пане Вістовичу.

— Чого б? Я ж служу в поліції.

— В австрійській поліції, а ми в Галичині, яка вже Австрії не належить.

Подумки комісар визнав, що цей пройдисвіт має рацію.

— Що все-таки у вашій валізі? — запитав він.

— Цукор, — видихнув той.

— Цукор? — Вістович ледве втримався, щоб не розреготатись.

— Не смійтесь. Львівські казино, кнайпи й ресторани воліють мати справу з перемитниками, аніж платити справжню ціну. От я і дістаю їм те, що просять...

Вістович був здивований. Про таку контрабанду він чув уперше і ледве вірив своїм вухам. Хвилину він міркував, що йому робити з цим Шоделем.

— Гаразд, — врешті промовив комісар, — зараз повернемось в купе, і ви з такою ж спритністю покладете годинника його власниці назад до кишені.