Розділ 2

– Так йому й треба. Катерині ще й подякую, може, тепер до мене не чіплятиметься.

– Твоя правда. Але він сьогодні мов на сцені в театрі – веселий і добрий, а сам, душею відчуваю, все щось винюхує. – Дід Сава поглядав, як той перебирає ногами. – От скажете потім, що я не вгадав. Навіть довго чекати не доведеться.

– Ти, Саво, просто його не любиш, і я ненавиджу, то що б він не робив, а довіри до нього не буде. Хоча всім, здається, подобається. Веселиться чоловік – прямо душа компанії, – знизала плечима Горпина.

– Люблю не люблю… Таке придумала, він же не дівка, щоб любити. Я людей на відстані відчуваю, тут мене не проведеш. Сказав, що винюхує щось наш начальник, – значить, так воно і є. А ви вуха порозвішували та в долоні плескаєте, аж горять уже. Бач, як на її груди дивиться – як кіт на сало. Катерина молода та хитра дуже, його перехитрить, як захоче. Ще подивимося, що воно далі буде…

Не встиг він договорити, як спіткнувся Ігнатович і впав прямо до Катерининих ніг. З того ніхто, крім неї, не засміявся – все ж великий начальник. Але й руки ніхто не подав, щоб він звівся на ноги. І поки Ігнатович ставав на коліна, потім піднімався в повен зріст, витрушував пилюку зі своєї парадної форми, Катерина мовчки спостерігала. А як тільки вирівнявся, вона знову заспівала:

За три шаги півника продала,

За копійку дудника найняла.

– Ну, холера! – знову посварився Ігнатович пальцем.

Вона сміялася, мов божевільна. Уже навіть почали думати, що з нею щось сталося. А коли сама опустилася на коліна, закрила руками обличчя та гірко заплакала, – вже й за Михайлом Адамовичем послали.

– Миронушка, мій любий! Чому ж ти не повернувся? Мене молоду залишив і трійко сиріток, – голосила на всю вулицю.

– От бідолашна, як з горя побивається, – заплакала й собі стара баба Наталка.

– Багато випила, нарівні з чоловіками хиляла, – додала Фрося.

– І хто б казав? – не стрималася Марія. – Тебе взагалі сюди не кликали.

– Тихо, – гримнув на них дід Кирило. – Вставай, моя отаманшо, – лише він так називав свою сусідку. – Мені теж хочеться заплакати, бо сина тут немає. Але Кирило грав сьогодні, мов у молоді роки, – поглянув на всіх. – Радійте люди – не буде більше війни на цій землі!

Повісивши на плече свою гармошку та взявши під руку Катерину, повів її вулицею на свій край. За ними спішили додому і жінки, ведучи за собою своїх чоловіків. Залишилася стояти під парканом лише молодь, яка з Німеччини повернулася. Тут точилися розмови про різні міста, заводи, про хазяїв, про те, кому пощастило, а хто мов у концтаборі був. Згадали й тих, хто не повернувся, – загинув на чужині від роботи та від голоду. Шепотіли й про тих, хто не захотів повертатися, прибившись до союзників – американців. І все гадали – чи їх там виловлять по одному, чи все ж пощастить подалі сховатися та прижитися в тому щасливому світі.

Час минав, а пісні стихали. Молодята втекли від гучного весілля до річки. Ольга прив’язувала у хліву корову, яка боялася людей і не хотіла заходити до свого двору. Михайло Адамович сидів за столом і бавився з маленьким Мишком. Горпина з Савою по черзі опікували цього немолодого воїна, щоб ніхто нічого зайвого йому не сказав і не зіпсував таке гарне весілля.

– Здається, усе добре обійшлося. Було що випити, вистачило і поїсти. Одним словом, весілля вдалося на славу, – підбивала вона підсумки. – А починалося – хлопці трохи брязкотіли під парканом медалями та орденами. Спочатку мирно показували, потім Данило Єгора і за грудки схопив, навіть не подивився, що той після контузії. Один кричить: права не мали здаватися, а другий – щур ти штабний. Могло й до бійки дійти, бо вже й очі кров’ю налилися. Але не побилися, вчасно Костя підоспів та розвів тих півнів у різні боки. Навіть Іван Левенець помирити їх намагався, а вони його слухаються. От вам і безногий. Дарма думали, що він тепер п’яницею стане, а воно навпаки.

– У Левенцевому роду ніхто не пив, він же онук хорошого хазяїна і мого товариша, – нагадував дід Сава. – Ви ще почуєте про Івана, хоч і без ніг, а роботу він собі знайде, може, ще й молодицю, – хотілося його підтримати.

– То він у бригаді вже хомути для коней робить, кажуть, що й молодиці його люблять. Виходить, не все Івану відрізали в госпіталі, – засміялася Лисавета, яку ніхто раніше не помітив, але вона теж тут була.

– От пройдисвітка! Уже й те знає, – аж тупнув ногою дід Сава. – То й нехай, а ми ще на одному весіллі погуляємо, – переводив він усе на жарти. – Дай Боже! Так хочеться, щоб усім добре жилося, бо всі навоювалися і нагорювалися. Сьогодні відгуляли і ніби знову на світ народилися. Тільки наша Тоня не пила, не їла і нікого не бачила. Посиділа недовго і пішла додому.