Розділ 2

– От тепер можна сказати, що й на чарку заробив у молодих, – задоволено поглядав на гостей Ігнатович, відхекуючись після танцю.

І в супроводі Кості та Наді пішов до столу. Не проти були перервати свої гарячі танці й інші. Тепер за тим, не дуже великим столом, мостилося, мабуть, півсела. Попереду пропускали воїнів-калік, їх шанували і намагалися не обділити увагою. Всі інші: хто сидів на лаві, хто стояв позаду, були раді й веселі. Саме в цей час у відчиненій хвіртці з’явилася Горпина Левенець, яка допомагала своєму синові Івану заїхати до двору. Чоловіки швидко підхопили на руки широкоплечого каліку разом із його візком і поставили на лаву біля столу. Пили все, що хто приніс, – горілку, наливку, а закусивши огірком із картоплею, бо вже хліба й того не залишилося, багато військових відходили убік, інші – на вулицю під паркан, де ділилися махоркою і крутили цигарки. Згодом пускали міцний синій дим за гучними розмовами про війну.

– Пригостіть, хлопці, й мене тютюном, якщо є, – звернувся до них Ігнатович. – Про які бої толкуємо? – Після чарки хлопці і наступали, і відступали, говорили, може, й те, чого не можна було.

– А де ж наш голова воював, нехай і він розкаже. І чого так рано його списали? – насмілився Мар’янин сусід Микита.

На тверезу голову він би й рота не розкрив, а після чарки де й сміливість бралася.

– І розкажу, секретів не маю.

Швидкий на відповідь Ігнатович розказував складно, як забрали, як під Москву потрапив, як на обороні стояв, а потім під Сталінградом усі бої витримав. Почав показувати свої поранення, навіть сорочку розстебнув. Хлопці починали питати кепкуючи, а потім тиснули йому руку і про своє розповідали.

– Тепер нехай і герой наш розкаже: де ж таку велику нагороду заробив? За які подвиги таку давали? – Ігнатович дивився на жениха, який підходив до їхнього гурту.

Усі затихли і теж чекали, бо і їм цікаво було почути.

– За Дніпро, одним словом, – почав Костя. – Самі розумієте, це не така проста розповідь, щоб двома реченнями все передати. Але спробую: хто на правий берег перебрався – майже всім Героя дали. Просто мало кому перебратися пощастило, Дніпро тоді червоним був від солдатської крові. Я зі своїми партизанами у штрафному батальйоні там був. Не за провини якісь, а за недовіру до партизанів. Мабуть і це для вас не новина. Що там було!.. Не тільки штрафники загинули, поки підкріплення надійшло.

Йому ще багато про що хотілося розповісти, але він знав, що в кожному колективі, навіть невеликому, є очі й вуха спецслужб, які слідкують за всіма.

– Так ти, братику, в штрафному батальйоні живим на Дніпрі залишився? То ти, мабуть, у сорочці народився? А поранення? – допитувався Ігнатович.

– Маю, але, на диво, не тяжкі, – показував Костя і вухо, і руку, і під ребро тицяв пальцем.

– Гм… – Ігнатович крутив головою. – Партизани… штрафники… вижили на Дніпрі… Ще й такі нагороди отримали… – він не про себе міркував, а вголос, зовсім не розуміючи, що коле в живу рану.

– А що, треба було й мені загинути, коли з половиною цеглини на ворога кидали? – не стримався Костя.

– Вибач, то я не подумавши. – Сам знову на його нагороди зиркав. – Звідки ж батько приїхав? Уже нібито всі повернулися, хто живим зостався, – цікавився вже ним.

– На підводному човні лікарем був. Каже, аварія в кінці сталася. – Костя навіть у його погляді вже побачив недовіру.

– А ти передай, нехай завтра до мене прийде, потолкуємо про війну та про життя. Документи нехай прихопить із собою, – поки Ігнатович договорив, Костя ледь стримав себе, щоб не схопити його за петельки.

– Про хату, Ігнатовичу, що скажете? Йому жити десь треба, – ще коли побачив його під цим двором, розраховував на такий подарунок.

– Прилаштуй десь на перший період. Он вдів як багато, – кивнув на жінок. – Будь-яка його візьме, – зареготав голосно. – Як не приживеться, потім і про те поговоримо, – закрив свого рота.