Розділ 2

Палкі розмови про воєнні часи продовжувалися. Розказував про свої бої і Харитон, у якого на грудях зблискували два ордени Червоного Прапора, потім Василь-каліка. Далі розговорилися всі, і кожному хотілося про своє розповісти. Серед них був і майор, і підполковники, й сержанти. За розмовами відновлювалися події Сталінградської битви, бої під Курськом, Дніпровська операція, битви на Віслі, Одері та інші. Жінки своє згадували – режим німецького жорстокого терору. Згадували й першу патріотичну групу в селі, яку очолювали їхні односельці – Ювженко та Петрик. Ще не встигли забути, як проривався через Низівку німецький панцерник, поспішаючи на виручку німцям по залізниці Гомель – Бахмач. Але не дійшовши до Мени, де під нестихаючим ворожим вогнем партизанами було підірване полотно залізниці, ледь утік назад. Нагадували одна одній, як у серпні сорок першого збирали кошти у фонд оборони. Тоді з дворів віддавали все, що мали, а від колгоспу передали три тонни хліба, десять центнерів м’яса, три тонни овочів та сто кілограмів меду. Такий приклад поширювався від села до села. А в сорок четвертому на зборах прийняли рішення – достроково внести сільськогосподарський податок і грошовий збір на танкову колону «Колгоспник Чернігівщини».

– Усе внесли і все зібрали, навіть гроші на третю державну позику. Взимку одяг солдатам шили та ремонтували не тільки в артілі, а й по хатах – усі працювали на нашу армію, – хвалилася Христина своєму Харитонові. Тільки й досі не зрозумію – чому те, що в сорок першому зібрали, спалили під Черніговом? Якщо хотіли, щоб ворогові не дісталося, то не потрібно було в нас забирати?

– Цить, краще співай, ніж таке згадувати, – спинив її дід Кирило, випадково підслухавши.

Але сьогодні в присутності чоловіків їм дуже хотілося довести, як важко було, живучи в холоді та голоді, все те збирати та віддавати. Та й говорили про добровільну здачу, а потім вимагали, бо що можна було взяти в цього бідного люду в такий час.

Незважаючи на серйозні розмови, Кирило все ж розтягнув свою гармошку, бо в коло збиралася вийти Катерина зі своїми частівками. Коли вона гордо підняла голову і важно пройшлася, вихляючи задом, чоловіки аж руки до неї тягли. Вона притопувала ногами і підморгувала їм, торкнулася Харитонової бороди, потім Василевої гімнастерки, а побрязчавши медалями, спинилася проти Ігнатовича, та так близько, що й муха між ними не протислася б.

За три шаги півника продала,

За копійку дудника найняла.

Заграй мені, дуднику, на дуду,

Нехай свого лишенька забуду.

Проспівала йому майже в саме обличчя. Але спантеличений Ігнатович, мабуть, нічого не зрозумів, бо, схопивши її за талію, став кружляти. А вже як отямився, тільки тоді посварився пальцем та знову поспішив слідом співати і своїх:

Бил у нас в колхозє случай

Странного характєра —

Наша лошадь запросіла

Аліменти с трактора.

Та Катерину сьогодні неможливо було переспівати:

Ми с мільоночком своім —

радіолюбітелі,

У нас деткі народілісь

громкоговорітелі.

– Забрала твого жениха, Мар’яно, і оком не моргнула, – кепкувала Горпина Петрівна. – Так скакав перед тобою, так скакав! І по каблуках руками бив і по носках, а вийшла Катерина, то не почув навіть, що вона його при всьому народі дурником обізвала.