– Я, дорогенькі, я – Кирило! – голосно відгукнувся дід, відкриваючи хвіртку.
Зворушливою була зустріч солдат з першим односельчанином, та не простим, а таким, якого всі знали й поважали. Зараз він обнімав уцілілих бійців та витирав сльози, поки не було видно обличчя в слабких сутінках.
– Чому не спите, ходите в темряві по двору?
– Який сон у моєму віці, засну звечора, а потім чого тільки не передумаю до світанку, уже й на війні був, і вас не раз зустрічав, а ви все не йдете, хоча й про закінчення японської об’явили. Сьогодні теж лежав, коли це у вікно неначе хтось постукав. Я одразу вскочив у штани – і бігом на вулицю, прислухався, чую: говорять на дорозі. – Дід Кирило обіймав їх, мов рідних синів.
– То хто ж стукав? – думали, що дід жартує.
– Може, домовик, а може, якась інша сила, але не людина. Постарієте, то й ви її чутимете, – запевняв неначе жартуючи.
– А мої живі? – питав мало не кожен. – А чи хата не згоріла?
– Моя Галя з німцями не гуляла? – допитувався Антон, побрязкуючи своїми медалями.
– Якщо моя Неля вийшла за агронома, то я й хату спалю, – погрожував Юрко – колись молодий та красивий, а тепер мов старий дядько. – Чого мовчиш, діду?
– До центру я рідко ходжу, вік не той, щоб бігом бігати та новини збирати, – пробурмотів Кирило, бо нікого зі згаданих у живих уже не було. – Хлопці, а мого сина там ніхто не бачив?
– Порадували б, та нема чим, – відповідали майже хором.
– Чого так поспішаєте? Уже вдома. Ще хоч два слова скажіть про японця! – просив фронтовиків. – Бач, як підгадав, коли всі сили на німця поклали. Аби не він, давно вдома були б.
– Усе розкажемо, тільки пізніше, – запевнив Григорій. – Треба підводу взяти та на станцію поїхати. Одні самі прийшли, а інші чекають – каліки. Усіх по домівках розвезти потрібно. То допоможете? – просив діда Кирила.
– Хоч зараз, бігом у бригаду, запряжу й одразу в дорогу, – зрадів, що й він у пригоді став.
– Поїдемо удвох, бо там така компанія, до якої особливий підхід треба, – пояснив Грицько.
– Чи не робота! Йди додому, сам справлюсь. Чи ти старому солдату не довіряєш? – аж розсердився.
– Таке придумали! Довіряю на всі сто, але я тих калік збирав, сам і додому доставити хочу, так надійніше буде. Та й на одну підводу всі не помістяться.
– Тоді давай.
Попрощавшись зі своїми товаришами, Григорій із дідом Кирилом поспішили в бригаду. І години через дві, коли сонце вже вибралося із рожево-малинової зорі, розвозили воїнів-калік по їхніх рідних домівках. Першою зустріли тітку Горпину – матір Івана безногого, яка йшла по воду.
– Не переходь дорогу з порожнім відром, бійців із фронту везу!.. – крикнув здалеку дід Кирило, а доїхавши, спинив коня. – Вибирай сама, віддам, який сподобається! Або по росту, або по нагородах – усі воїни доблесні, не посоромили наш край! – вигукнув голосно, намагаючись надати зустрічі не дуже плачевного вигляду.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спалені мрії» автора Ткаченко Ганна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2“ на сторінці 19. Приємного читання.